Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

— Чому він такий... — я затнулася.

—Лиховісний?

—Так. — Я примружилася, щоб розглянути найвищий поверх.

—Тому що до приходу союзників тут було справдешнє пекло.

Мері пояснила, що дванадцятиповерхова лікарня Божон була твердинею нацистів. Після звільнення міста генерал-майор Пол Гоулі, головний хірург, переоблаштував будівлю. З неї винесли медичне обладнання, яке німці використовували для жахливих дослідів на євреях і поляках. Тепер на останньому поверсі намальовано червоний хрест, але мені той хрест нагадував бомбардувальник.

Мері вказала на одне з вікон:

— Бачиш отам? Відчинене вікно на сьомому поверсі? — Я кивнула. — Там я знайшла полячку з дитиною, їх обох заморили голодом, — тихо мовила Мері. — Нацисти проводили над ними експеримент. Спостерігали крізь віконце й документували процес від початку до кінця. Я читала їхні записи. Жінка померла на дев’ятий день. Дитина — на одинадцятий. — Мені аж мороз пішов поза шкірою. — Проте жахи скінчилися, — понуро вела Мері. — Тепер завдяки генералу Гоулі тут рятують життя, а не відбирають. За останні два тижні до нас привезли тисячу пацієнтів, а далі буде ще більше.

Я не могла відвести очей від сьомого поверху.

— Енн?

—Так, — спроквола озвалась я.

—Ти готова?

—Сподіваюся.

Ми з Мері піднялися сходами й увійшли в госпіталь. У важкому застояному повітрі відчувався морок. Тут відбувалися жахливі звірства, і будівля не могла не просякнути ними. Хоч скільки обдирай стіни, хоч як багато разів начищай підлогу, сморід зла залишиться.

У ліфті Мері натиснула на кнопку дев’ятого поверху, і ми поїхали вгору. Кнопки світилися по черзі, а в голові все крутилося. Перший поверх, другий. Чи при тямі Вестрі? Чи впізнає мене? Третій. Чи кохає він мене досі? Четвертий. Що з нами буде далі?

—Мері, — я міцно схопилася за неї, — мені лячно.

Але приятелька наче не помітила мого страху:

—Ти слушно вчинила, що приїхала. Хай що трапиться далі, ти розставиш усі крапки над «і».

Я зітхнула та спитала:

—Ти підтримуєш зв’язок з Кітті?

Мері якось збентежено скривилася. Мабуть, до неї дійшли уривки з нашої історії і клопотів на острові.

—Якщо вже зайшла мова, — схвильовано сказала Мері. — То я мушу тобі дещо розповісти. Після нашої розмови сталися...

Раптом ліфт зупинився на п’ятому поверсі, і всередину ввійшли лікар і дві медсестри. Ми замовкли.

Коли ми вийшли на дев’ятому поверсі, картина мене приголомшила. Три сотні або й більше поранених солдатів лежали на розкладних ліжках, їхні знесилені тіла були вкриті темно-зеленими вовняними ковдрами.

— На цьому поверсі всі тяжкі, — озвалася Мері. — Багато серйозних поранень.

Серце гучно калатало в грудях.

—Де він? — панічно озиралась я. — Мері, відведи мене до нього.

До нас підійшла медсестра, моя ровесниця. Вона кивнула Мері, але не всміхнулася:

—Я гадала, у тебе вихідний.

—Так, — відповіла Мері. — Я прийшла з подругою. Вона хотіла навідати містера Ґріна.

Медсестра зміряла мене поглядом й обернулася до Мері:

—Вестрі Ґріна?

Почувши його ім’я з вуст чужої жінки, я затремтіла.

—Так, — сказала Мері. — Вестрі Ґріна.

Медсестра ще раз глипнула на мене й примружилась:

—А ви хто?

— Енн, — пробурмотіла я. — Енн Келловей.

—Гаразд. — Медсестра подивилася на Мері так, наче вони знали щось, чого не знаю я. — Я не впевнена... Піду запитаю.

Коли вона відійшла досить далеко, я повернулася до Мері:

— Не розумію, чому вона так дивно поводиться?

Мері дивилася кудись углиб палати, тоді у вікно, аби не мені в очі.

—Мері, — благала я. — Що трапилося?

—Присядьмо. — Вона взяла мене попід руку й повела до лави. На стіні цокав годинник, і кожен порух стрілки перетворювався на тортури.

—Коли я зателефонувала тобі, — почала Мері, — я не знала всієї історії. Не знала, що Вестрі...

До нас наближалися кроки, чиїсь підбори стукали дерев’яною підлогою. Я здивувалася, побачивши знайоме обличчя.

— Кітті! — зойкнула я, зриваючись на ноги. Попри все, що трапилося в минулому, мені запраглося кинутися в обійми давньої подруги, дати волю любові й перепросити. Ми обидві завинили одна перед одною.

Та мої очі наразилися на очі Кітті — очі незнайомки, і я зупинилася.

—Привіт, — холодно мовила вона.

Мері встала поруч і заговорила:

— Кітті, Енн здолала довгий шлях, щоб побачити Вестрі. Сподіваюся, вони зможуть поговорити.

— Боюся, це неможливо, — спохмурніла Кітті.

В очах запекло, і я безпорадно кліпала очима.

—Чому, Кітті? Він у важкому стані? Він без тями?

Кітті глянула на мої руки, на Джерардів перстень. Я пошкодувала, що не зняла його. Повернулася вже знайома нам медсестра й стала поруч із Кітті, наче підтримуючи її. Що вони приховують від мене?

—Кітті, — почала я, — що сталося?

—Вибач, Енн, — сухо відказала вона. — Справа в тому, що Вестрі просто не хоче тебе бачити.

Кімната закрутилась, і я схопилася за руку Мері, щоб не впасти. О господи! Я приїхала сюди із Сіетла, стою за кілька метрів від нього, але Вестрі не хоче мене бачити?

—Не розумію, — промимрила я, а шлунок зсудомило, наче через морську хворобу. — Я просто хотіла...

Кітті сплеснула руками, розвернулася і пішла геть.

— Мені шкода, Енн, — гукнула вона, не обертаючись. — Хай щастить.

Я дивилася їй услід. Кітті повернула праворуч і зникла за ширмою.

—Ходімо, Енн, — прошепотіла Мері, беручи мене під руку. — Мені так прикро, вибач, люба. Не варто було тебе приводити сюди. Я мала пояснити...

— Що пояснити? — скрикнула я. — Що я не зможу побачити чоловіка, якого кохаю, через заборону моєї найкращої подруги?

Мої слова відлунювали в повітрі, і я стерпла від їхньої безцеремонної правдивості. Нехай я вийду за Джерарда, але моє серце завжди належатиме Вестрі.

—Ні, — я вирвалася від Мері й рішуче пішла між поранених.

Притлумлений гул біля ліфта переріс у виразні стогони, плач і сміх. На цьому поверсі зібралися й вирували всі людські емоції.

Я швидко крокувала між рядами ліжок, зазираючи в кожне обличчя. Дехто пожирав мене очима, дехто взагалі не помічав. Де він? Якщо я знайду його, якщо загляну в очі, він передумає? Він досі кохає мене? Я не дам Кітті стати між нами. Не дозволю їй говорити замість