Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"

Якщо вимога зупинитися і підняти руки могла лише спантеличити хрестоносців, а то й зовсім розсмішити, — пропустити повз вуха подібну образу пихаті тевтонці не могли. Вони й відреагували. Тільки не як запальні горяни, криками та бурхливою жестикуляцією, а як належить істинним арійцям. Тобто дружно зупинилися, дивлячись на мене, як баран на нові ворота. Потім той, що з мечем на плечі і більш строкатим султаном на шоломі, підняв вільну руку і з недоречним пафосом промовив:

— На коліна, породження пекла! Ім'ям Творця наказую! Устрашися сили, даної нам святою вірою і впади ниць перед слугами Христовими!

«Угу зараз. Тільки шнурки погладжу та ковзани заточу… Хоча… Це ідея. Дякую за підказку».

Я голосно охнув і притис руку до грудей.

Така наочність впливу божого слова на невідоме чудовисько надихнула храмовників. Обидва лицарі синхронно перевернули мечі руків’ями вгору і, урочисто спрямувавши в мій бік ці, досить специфічні прототипи розп'яття, дуетом заголосили як з амвона:

— In nomine Patris, et Filii, et Spiritus Sancti. Amen. In nomine…

Спираючись на палицю і похитуючись як п'яний або важко хворий, я зробив ще кілька кроків, усім виглядом демонструючи, що ще мить і впаду. У сенсі: «Не стріляйте, я здаюся!»

Але лицарі не змилостивилися, а тільки вище підняли над головами мечі і стали проказувати молитву ще голосніше.

«З останніх сил», «ледве тримаючись» на ногах, я подолав останні метри, посміхнувся (шкода, на ведмежій морді це ніяк не відбилося), перехопив палицю міцніше і, як при відбиванні м'яча в бейсболі, врізав найближчого тевтонця по плечу.

Вбити не вбив, але з ніг звалив, та й плечовий суглоб з ключицею, напевно, серйозно пошкодив… Лицар упав, збиваючи з ніг товариша, заверещавши при цьому несподівано тонко, як заєць у зубах вовка. Другий тевтонець не постраждав і спробував підвестися, та тільки у важкій броні ця справа не така проста. А мені й секунди вистачило. Підступив, копнув у голову, а коли лицар повалився навзнак, впечатав п'яту йому в груди. Всією вагою. Тож, якщо німець не носить обладунок на виріст, його можна більше не враховувати. «Трьохсотий» як мінімум.

Хлопець, що стояв позаду цієї парочки «проповідників», — у звичайному одязі городянина, навіть без кольчужки і з одним тільки списом у руці, — зблід від жаху, розвернувся і кинувся геть, волаючи щось на кшталт: «Тодес!» або «Айсберг!». Або «Вайсбір»?.. На жаль, моїх знань у німецькій було занадто мало, щоб зрозуміти яке відношення до смерті його панів має крижана гора, а тим більше «біле пиво».

Не суть, з перлами фольклору будемо розбиратися взимку, біля каміна. Згадуючи походи, перемоги, перераховуючи трофеї і потягуючи цей самий «бір». А тепер «що більше здамо, тим краще для нас». Потопали далі…

Що у дебеті? Якщо я не збився з рахунку, то у ворога в мінусах два десятки кнехтів і три лицарі, а ми (тьху три рази!) поки що рухаємося в повному складі. Непоганий баланс. Ось тільки бонус часу, на жаль, ми вже вичерпали повністю. Якщо досі хтось у замку ще примудрявся спати, то тепер, стараннями переляканого до смерті пажа, з ложа піднявся б і мертвий… Ну, чи п'яний.

Взагалі-то, це тільки здається повним безумством з п'ятдесятьма воїнами, з яких і двох десятків не набереться в добротному обладунку, нападати на замок із гарнізоном у півтори сотні кнехтів. І не менше дюжини лицарів. Насправді у швидкоплинному нічному бою діють інші правила та закони. Не арифметичні…

По-перше, — не сплять і частково готові до бою не більше кількох десятків воїнів. По-друге, — стражники розкидані по всьому периметру та території замку. Отже, щоб зібратися разом їм потрібен час. Не кажучи вже про те, що обладунок надіти — не в чоботи по тривозі застрибнути. А це знову ж таки додаткові хвилини… Тоді як нападаючі одразу всі разом, стиснуті в кулак і б'ють під дих. З усієї сили…

— Степане, — Ліс наздогнав мене наприкінці галереї. — Комтур фон Рітц у донжоні. Казарма ліворуч, біля воріт... У західній вежі гостить п'ять брандербуржців зі зброєносцями. А ось полонянок у замку немає.

— Як це?

— Мені звідки знати? — розвів руками Фрідріх. — Кухарі, прачки та інша прислуга є. Не монастир. Але жодних молодих дівчат, котрих утримували б силою, як бранок, у замку немає. Усі допитувані в один голос присягають.

— Гаразд, потім розберемося...

Шкода. План «А», — схопити дівчат в оберемок і ретируватися раніше, ніж почнеться основна веремія, — розсипався на порох. Що ж, почнемо план «Б». Той, чия черга наступає коли кінцевий результат не зрозумілий, але боляче буде багатьом. Якщо не всім.

— Бери бійців і біжіть до казарми. Якщо встигнете, і кнехти ще всередині, то зачиніть двері зовні і не давайте вибратися. А як упораєшся, сходи до бранденбурзьких лицарів і від імені маркграфа Генріха фон Айзенштайна запропонуй їм не втручатися в бій. Мовляв, це особисті рахунки між маркграфом та комтуром фон Рітцем. Пообіцяй їм після битви вільний вихід із замку. Але, якщо побачиш, що ми запізнилися, і кнехти вже на подвір'ї, не геройствуй, капітане. Повертайтеся до вежі з Переходом, займайте оборону і тримайтеся там, доки я не прийду. А як раптом що піде не за планом, запропонуйте потім обміняти мене на бранців. Ті два останні лицарі, що в галереї валяються, схожі на високородних. Може, храмовники й погодяться...

— Що ти задумав?