Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

Усередині кузов бусика виявився повністю випотрошеним, з єдиним вцілілим заднім сидінням. На ньому ми і влаштували несподіваний пікнік. Возген, чи то через поспіх, чи то з урахуванням відсипаного мною срібла, продуктові набори склав за найвищим рівнем. М'ясо по-французьки, долма та млинці з печінковим фаршем — це не бурітас з шавермою і не чебуреки. Навіть дивно, що він має такі страви в меню. Вбий, не розумію, у кого в наших нетрях водиться стільки монет, щоб замовляти подібні блюда? Окрім Сидора та його наближених… Але ці у Возгена не столуються, у них свої кухарі.

Втім, яка різниця. Ситно, смачно, Сашка задоволена… То якого дідька тобі ще треба? Жуй і насолоджуйся. Смаком страв та… тишею.

Ніхто не полює на тебе, не стріляє... Краса. А головне, оскільки нас більше немає, то й більшість проблем зникла разом зі «смертю». Не треба здавати кров, не доведеться ділитися здобиччю з Алтаєм. Та й взагалі. Нас немає. Зовсім… Знищивши флаєр, Хантери переконані, що разом із ним підірвали й бунтівників, а це означає, що нам навіть ховатися не потрібно. Ми можемо поїхати в будь-яке місце на планеті і жити так, як захочемо і зможемо. Свобода… На всій цій проклятій планеті до нас нікому немає жодної справи…

А що сидимо в кузові напівзігнилого мікроавтобуса на міському сміттєзвалищі, так це тимчасові труднощі і підвищена обережність. На крайній випадок. Якщо інопланетяни все ж таки не заспокоїлися і продовжують шерстити район у пошуках злочинців.

— Ти як? — цікавлюся у Сашки, бачачи, що дівчина хоч і бадьориться, але очі в неї постійно заплющуються. — Ще не зовсім попливла?

— Ні, — крутить головою. — Але поспати не відмовилася б.

— Зараз приляжеш. Потерпи ще хвилинку.

Дістаю з інвентарю Глок, змінюю відстріляний магазин на повний і простягаю дівчині.

— Користуватися вмієш?

— Ніколи не тримала в руках…

— Нічого складного. Ось так береш, ось сюди натискаєш. Наведеш на ціль, стиснеш міцніше в руках, щоб віддачею не вибило, і натиснеш пальцем. Хід у нього тугий, так що не переживай, випадково не бабахнеш. У магазині дев'ятнадцять набоїв. Вистачить... Якщо не відбитися, то шум підняти. Почую — прибіжу.

— А ти куди? — дівчина взяла пістолет і обережно поклала поряд із собою, дулом убік. — Я не хочу залишатися сама. Мені страшно.

— Не бійся. Хантерів тут немає, а решті ми не по зубах. Самі кого хочеш злякаємо. Загалом, не переймайся. Та й я ненадовго і поряд буду. Пройдусь довкола. Може, пополюю.

— Навіщо? — Здивувалася Сашка. — У нас що, їжа скінчилась?

Ну, і як їй пояснити, що окрім тушок, за вбитих тварин я отримую досвід та гроші? Ні, раніше чи пізніше, доведеться відкритися, але якось іншим разом. Її психіці поки що вистачить і пережитого. Котрий день поспіль, одні лише трупи, стрілянина та вибухи.

— Поки що не закінчилася, але завжди добре мати щось про запас. Якщо самі не з'їмо,  зазирнемо до Возгена і обміняємо. Загалом, лягай, відпочивай. Я поруч.

Дівчині мій оптимістичний тон настрій якщо й покращив, то непомітно, але сперечатися не стала. Влаштувалася у куточку, присунувши пістолет ближче.

Сонце вже майже торкалося горизонту, змушуючи купи відходів відкидати химерні довгі тіні. Денна спека пішла, поступаючись місцем вечірній прохолоді, а сміття, що ввібрало в себе вологу за останній дощовий тиждень, продовжувало парувати, нагадуючи невеликі вулкани. Дивно, але полігон здавався неживим. Навіть зграї чайок і ворон, що сварливо копошилися у пошуках їжі, поводилися спокійно, лише зрідка ліниво перелітаючи з місця на місце.

У ті дні, коли організм вимагав їжі, а сил після здачі крові ще залишалося в надлишку, я часом забрідав на звалище, наймаючись на сортування відходів або нишком браконьєрив, помітивши нову купу. І я був такий далеко не один. На сміттєзвалищі завжди юрмилося не менше сотні голодних, сподіваючись хоч чимось підкріпитися. Особливо у понеділок, коли сміття вивозили з центральної частини міста.

Сам я ходив, природно, до найближчої від мого будинку ділянки полігону, але не думаю, що це має вирішальне значення. Сміттєзвалище — місце, де можна знайти їжу, а значить — передбачає наявність тих, хто її потребує. Особливо у світлий час доби. Тому відсутність «старателів», які рилися в пошуках їстівного, насторожувала.

Видивляючись людей чи хоча б собак на відстані, я не дивився під ноги, за що був одразу ж покараний. Зачепився носком черевика за якусь перешкоду, втратив рівновагу, змахнув руками, намагаючись балансувати на другій нозі, але та зрадливо послизнулася, і я впав ниць у смердючу субстанцію.

— А бодай тебе качка копнула! — вимовив я спересердя, радіючи, що зумів утриматися на руках і не плюхнувся обличчям у смердючу калюжу, поряд з якою лежав наполовину обглоданий людський череп і витріщався на мене єдиним вцілілим оком.

Навіть не намагаючись піднятися, утримуючи вагу тіла на руках, я вибрався з багнюки, і тільки опинившись на сухому, став на коліна, квапливо витираючи долоні об ґрунт. Потім дістав з інвентаря флягу і абияк умився. Смердіти від мене не перестало, але хоча б можна було не побоюватися, що занесу до рота якусь заразу.

Покінчивши з гігієною, озирнувся уважніше.

Неподалік черепа знайшлася й рука. Точніше кисть з передпліччям, відгризені від решти тіла в районі ліктьового суглоба. Клапті шкіри і плоті характером рани мені нічого не говорили, а перспектива шукати сліди іклів на кістках мене не приваблювала абсолютно. Та й не знадобилося… Загалом у парі кроків звідси виявились рештки ноги. І ось на ній укуси вже було видно чітко. Не знаю у кого можуть бути такі зуби, оскільки сумніваюся, що на сміттєзвалищі водяться сухопутні акули, але, з іншого боку, якщо згадати пащі щурячого короля, то дивуватися не доводиться.