Читати книгу - "Загадка «Блакитного потяга»"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він на кілька хвилин спізнився на рандеву і виявив, що мсьє Папополус із дочкою вже чекають на нього. Тож новоприбулий розсипався в уклінних вибаченнях і перевершив сам себе в люб’язності та дрібних знаках уваги. Того вечора грек здавався особливо благосним і шляхетним – скорботний патріарх бездоганної праведності – не більше й не менше. А Зія мала імпозантний вигляд і, схоже, була в доброму гуморі. Обід удався на славу. Пуаро виявився на висоті: він так і променився дотепністю. Жартував, розповідав анекдоти, відвішував мадемуазель Папополус витончені компліменти й поділився багатьма цікавими випадками зі своєї кар’єри. Меню було ретельно підібране, а вино – просто чудове.
Наприкінці трапези мсьє Папополус увічливо поцікавився:
– Вам чимось допомогла моя підказочка? Поставили якусь дещицю на того рисака?
– Саме спілкуюся з цього питання зі… своїм букмекером, – відказав Пуаро.
Чоловіки зустрілися поглядами.
– Він справжній фаворит, еге ж?
– Ні, – заперечив співрозмовник, – як кажуть наші друзі англійці, це «темна конячка».
– Он як! – задумливо кинув мсьє Папополус.
– А тепер перейдімо в казино та поставмо якусь дещицю на рулетку! – вигукнув Пуаро.
Йому самому не пощастило, але до Зії прийшла смуга везіння і та незабаром виграла кілька тисяч франків.
– Час мені, певно, зупинитися на досягнутому, – сухо зауважила вона чоловічкові.
Очі бельгійця заблищали.
– Браво! – вигукнув він. – Ви істинна дочка свого батька. Знати, коли зупинитися – ах! – ось де справжнє мистецтво!
І детектив обвів поглядом ігрову залу.
– А от його щось ніде не видно, – безтурботно кинув Пуаро. – Я прихоплю ваш плащ, мадемуазель, і підемо надвір, у сади.
Дорогою до гардероба він, однак, дав трохи гаку. Його гострі очі помітили дещо перед самим зникненням мсьє Папополуса, і тепер йому кортіло дізнатися, куди ж подівся лукавий грек. Той несподівано знайшовся у великому вестибюлі, де стояв біля однієї з колон, розмовляючи з якоюсь новоприбулою дамою. Нею виявилася Мірей.
Намагаючись не впадати в око, Пуаро прокрався бочком та описав по приміщенню коло. І підступив до протилежного боку колони, непомічений двійком учасників збудженої розмови. Точніше, говорила здебільшого жінка, а Папополус час від часу вставляв односкладові репліки й розцвічував її словесний потік ряснотою виразних жестів.
– Кажу ж вам, мені треба час, – доводила танцівниця. – Якщо ви дасте мені досить часу, я дістану вам гроші.
– Чекати, – грек стенув плечима, – це так неприємно.
– Усього трішечки, – змолилася та. – Ох! Але ж ви маєте зрозуміти! Тиждень… десять днів… більше я не прошу. Тут справа певна – не сумнівайтеся. Гроші надійдуть.
Антиквар трішки зам’явся і, тривожно роззирнувшись довкола, виявив Пуаро, який стояв ледь не поруч, із променистою посмішкою й невинним виразом на обличчі.
– Ah! Vous voilà,[77] мсьє Папополусе. А я вас шукаю. Ви дозволите мені вкрасти у вас Зію для невеличкої прогулянки по садах? Вечір добрий, мадемуазель. – Тут він склав Мірей низький уклін. – Тисяча вибачень, що не одразу вас помітив.
Танцівниця прийняла це вітання з помітною нетерплячістю: її вочевидь дратувало таке втручання в розмову тет-а-тет. Детектив швидко зрозумів її натяк, а оскільки грек уже пробурмотів «так, звісно», то з тим негайно й подався пріч.
Він захопив плащ Зії і разом із нею вийшов у сад.
– Ось тут і вкорочують собі віку, – зауважила та.
Бельгієць знизав плечима:
– Подейкують, начебто так. От ду́рні, правда ж, мадемуазель? Їсти, пити, дихати свіжим повітрям – що не кажіть, а це дуже приємно. І по-дурному чинить той, хто всього цього зрікається та ще й тільки тому, що в нього не стало грошей – або через сердечний біль. L’amour[78] спричиняє чимало самогубств, адже так, мадемуазель?
Та засміялася.
– Сміятися з кохання не годиться, мадемуазель, – дорікнув Пуаро, енергійно сварячись на неї пальцем. – Та ще й вам – молодій і вродливій.
– Навряд чи, – зітхнула Зія. – Ви забуваєте, що мені тридцять три, мсьє Пуаро. Я кажу це відверто, бо вдавання нічого не змінить. Як ви нагадали батькові, минуло рівно сімнадцять років, відколи ви допомогли нам тоді, у Парижі.
– Варто мені на вас подивитися, як одразу ж здається, ніби набагато менше, – галантно відказав чоловічок. – Тоді ви, мадемуазель, були достоту така ж, як і тепер – ну, може, крихту стрункішою, трішки блідішою та краплинку серйознішою. Шістнадцятилітньою та щойно з пансіону. Уже не зовсім маленька пансіонерка, але ще й не зовсім жінка. Ви були втіленням шарму, мадемуазель Зіє, самою чарівністю. Інші, поза сумнівом, теж так вважали.
– У шістнадцять, – заперечила та, – кожна дівчина – наївна дурепа.
– Може, й так, – погодився Пуаро, – це, певно, дуже може бути. У шістнадцять людина довірлива, хіба ні? Вона вірить у те, що їй кажуть?
Якщо він і помітив швидкий позирк скоса, який кинула на нього жінка, то вдав, наче це не так, і повів замріяно далі:
– А все ж непроста тоді видалася справа. Ваш батько, мадемуазель, так і не дізнався, що ж стояло за нею.
– Справді?
– Коли він зажадав від мене деталей з поясненнями, я відповів йому так: «Я без скандалу повернув вам утрачене. А ви не повинні ставити запитань». А знаєте, мадемуазель, чому я так сказав?
– І гадки не маю, – холодно відрізала Зія.
– Усе тому, що в моєму серці знайшлася дещиця співчуття до маленької пансіонерки – такої блідої, такої худенької, такої серйозної.
– Не розумію, про що ви, – сердито відрізала жінка.
– Невже, мадемуазель? Хіба ви забули Антоніо Пірецціо? – запитав детектив і почув, як та швидко хапонула повітря – заледве не охнула. – Він влаштувався продавцем у крамницю, але так йому було не отримати бажаного. Зате помічник може звести очі на господареву дочку, чи не так? А надто якщо він молодий та привабливий і має добре підвішеного язика. Ну а оскільки тільки те й робити, що кохатися, не вийде, то повинні ж вони час від часу розмовляти про речі, які не залишають байдужими їх обох – як-от про ту вкрай цікаву штукенцію, що саме опинилася в руках мсьє Папополуса. А позаяк ви, мадемуазель, сама зауважили, що молоді люди – довірливі й нерозумні, то як же було засумніватися в ньому і не дати поглянути на ту річ, не показати, де вона зберігається? Потому ж, коли вона зникла… коли сталася та неймовірна трагедія – гай-гай! – бідолашна маленька пансіонерка, у якому жахливому становищі вона опинилася! Вона, горопашка, налякана. Зізнатися чи не зізнатися? А відтак з’являється Еркюль Пуаро – ну що за славний хлопчина! Він ледь
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Загадка «Блакитного потяга»», після закриття браузера.