Читати книгу - "Ім’я вітру"

Я роззирнувся довкола й побачив, як один крамар розмовляє з констеблем і показує в мій бік. Це був не якийсь там надбережний констебль. Він був ретельно поголений і мав рівну поставу. Він був одягнений у чорну шкіряну куртку з металевими заклепками й ніс окутий латунню кийок завдовжки з власну руку. До мене долинула дещиця з крамаревих слів.

— …покупців. Хто купуватиме шоколад, коли… — він знову змахнув рукою в мій бік і сказав щось, чого я не розібрав. — …тобі платить? Отож-бо. Може, мені варто згадати…

Констебль повернув голову в мій бік. Я зустрівся з ним поглядом. Повернувся й побіг.

Я взяв курс на перший провулок, який побачив; мої тонкі черевики ковзали по тонкому шару снігу, що вкривав землю. Звернувши в другий провулок, який відходив від першого, я почув, як у мене за спиною гупають його важкі чоботи.

Я шукав, куди піти, де сховатись, а груди мені горіли від власного дихання. Але цієї частини міста я не знав. Тут не було жодних куп сміття, в які можна було б пробратися, жодних згорілих будівель, якими можна було б пролізти. Я відчув, як тоненьку підошву одного мого черевика прорізають гострі замерзлі камінці. Я змусив себе не припиняти бігу, і мою стопу пройняв лютий біль.

Після третього повороту я опинився в глухому куті. Видершись на одну стіну до половини, я відчув, як чиясь рука хапає мою щиколотку й стягує мене на землю.

Я вдарився головою об бруківку, і світ запаморочливо закрутився довкола мене — констебль підняв мене з землі, схопивши за один зап’ясток і за волосся.

— А ти розумний хлопчик, еге ж? — засапано вимовив він, жарко дихаючи мені в обличчя. Від нього несло вичиненою шкірою й потом. — Ти ж уже дорослий, ти вже маєш знати, що бігти не треба. — Він розгнівано трусонув мене й скрутив мені волосся. Я скрикнув; провулок довкола мене нахилився.

Він грубо притиснув мене до стіни.

— А ще ти маєш розуміти, що не треба йти на Узвишшя. — Він трусонув мене. — Чи ти дурний, хлопче?

— Ні, — ошелешено промовив я, намацуючи холодну стіну вільною рукою. — Ні.

Здається, моя відповідь його розлютила.

— Ні? — слово різко зірвалося з його вуст. — Хлопче, я через тебе вскочив у халепу. На мене, може, заяву напишуть. Якщо ти не дурний, то тебе, певно, треба провчити. — Він крутнув мною й кинув мене. Я впав у брудний сніг провулка. Вдарився ліктем об землю, і в мене заніміла рука. Долоня, що стискала місячний запас харчів, теплих ковдр і сухих черевиків, розкрилася. Щось дорогоцінне вилетіло і впало, навіть не дзенькнувши з доторком до землі.

Я цього практично не помітив. Повітря загуділо, і кийок констебля врізався мені в ногу. Він вишкірився на мене:

— Не ходи на Узвишшя, ясно?! — Кийок влучив по мені знову, цього разу — між лопаток. — Далі Буланої вулиці вам, малим скурвим синам, зась. Ясно? — Він ударив мене по обличчю тильним боком долоні, і я відчув смак крові, а моя голова відскочила від засипаної снігом бруківки.

Я скрутився клубочком, а він засичав на мене.

— А я працюю на Млиновій вулиці та Млиновому ринку, тож ніколи. Більше. Туди. Не. Вертайся. — Кожне слово він супроводжував ударом кийка. — Ясно?

Я лежав там, трусячись, у збуреному снігу і сподівався, що це скінчилося. Сподівався, що він просто піде.

— Ясно? — Він копнув мене в живіт, і я відчув, як у мене всередині щось порвалося.

Я закричав і, напевно, щось пробелькотів. Коли я не встав, він копнув мене знову, а тоді пішов геть.

Здається, я чи то знепритомнів, чи то лежав у заціпенінні. Коли я нарешті очутився, вже сутеніло. Я захолов до самісінького нутра кісток. Я поповзав у брудному снігу та вологому смітті, шукаючи срібний гріш пальцями, які так закоцюбли від холоду, що ледве ворушилися.

Одне око в мене було закрите набряком, і я відчував смак крові, але я шукав, поки не зник останній промінчик вечірнього повітря. Навіть після того, як у провулку стало зовсім темно, я не припиняв просіювати сніг руками, хоч і знав у глибині душі, що пальці в мене надто заніміли, щоб намацати монету, навіть якщо я на неї натраплю.

Спираючись на стіну, я зіп’явся на ноги й пішов. Через поранену стопу я просувався повільно. З кожним кроком мою ногу пронизував біль, і я намагався користуватися стіною як костуром, аби дещо розвантажити кінцівку.

Я перейшов до Надбережжя, найріднішої мені частини міста. Стопа в мене заніміла й задерев’яніла від холоду, і хоча це турбувало розважливу частину мого «я», мій практичний бік просто радів, що мені боліло на одну частину тіла менше.

До мого таємного місця була ще не одна миля, а накульгував я повільно. Якоїсь миті я, напевно, впав. Я цього не пам’ятаю, зате пам’ятаю, як лежав у снігу й розумів, наскільки там чудово й затишно. Я відчув, як мене огортає сон, схожий на товсту ковдру, схожий на смерть.

Я заплющив очі. Пам’ятаю глибоку тишу безлюдної вулиці довкола себе. Я надто задубів і втомився, щоб боятись. У своєму маренні я уявив смерть у вигляді великого птаха з крилами з вогню й тіні. Він завис вгорі, терпляче спостерігаючи, очікуючи на мене…

Я спав, а великий птах накрив мене палаючими крилами. Я уявив собі солодке тепло. Потім він вгородив у мене кігті, роздираючи мене…

Ні, це мені просто заболіли потрощені ребра — хтось перекотив мене на спину.

Я розплющив одне око й нечітко побачив, що наді мною стоїть демон. Тоді я був збитий з пантелику й довірливий, а тому, побачивши людину в масці демона, прокинувся від переляку; звабливе тепло, що його я відчував за мить до того, зникло, а моє тіло залишилося слабким і свинцево-важким.

— Так. Я тобі казав. Тут малий у снігу лежить! — демон зіп’яв мене на ноги.

Уже прокинувшись, я помітив, що маска в нього була чисто чорною. Це був Енканіс, Володар Демонів. Він сяк-так поставив мене на ноги й заходився струшувати з мене сніг, яким я вкрився.

Здоровим оком я побачив, що неподалік стоїть постать у синювато-зеленій масці.

— Ну ж бо… — настирливо промовив інший демон, тобто демониця; її голос, який долинав із-за рядів гострих зубів, видавався лунким.

Енканіс на неї не зважав.

— Ти в порядку?

Я не знав, що відповісти, тож зосередився