Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

були доведені до того, що мусили вдаватися до крадіжок більш громіздкого та менш коштовного краму, ніж той, з яким мали справу зазвичай; однак навіть у цьому були свої небезпеки. Навіть зараз я відчуваю приниження, згадуючи ніч, коли нас мало не схопили з торбою червоного ямсу12, і кажу я про усе це лиш для того, щоб жодним чином не видатися марнославним. 

Якось увечері ми зупинилися в провулку одного з убогих кварталів Узулдарума, щоб перелічити кошти, які мали на руках, і виявили, що на двох у нас є рівно три пазу́ри13 — досить, аби купити велику пляшку гранатового вина або ж два буханці хліба. І заходилися ми обговорювати проблему видатків. 

— Хліб, — переконував Тірув Омпалліос, — підживить наші тіла, надасть нової сили, моторності нашим стомленим ногам і виснаженим тяжкою працею пальцям. 

— Гранатове вино, — мовив я, — ушляхетнить наші думки, подарує нашим головам натхнення та просвітлення і, можливо, відкриє нам спосіб порятунку від теперішніх труднощів. 

Тірув Омпалліос без недоречних суперечок визнав перевагу моїх міркувань, і невдовзі ми відшукали двері поближньої таверни. Щодо смаку та аромату — вино було не з найкращих, але щодо кількості та міцності — ліпшого годі було й бажати. Ми сиділи у велелюдній таверні й неквапно його цмулили, поки весь вогонь того яскраво-червоного напою не передався нашим мізкам. Здалося, ніби похмурість і непевність наших майбутніх шляхів зненацька освітилася сяйвом рожевих світильників, а грубий вигляд довколишнього світу дивовижним чином пом’якшав. І невдовзі на мене зійшло натхнення. 

— Тіруве Омпалліосе, — озвався я, — чи ж є для нас із тобою, двох сміливих і жодним чином не схильних до страхів і забобонів пересічного люду чоловіків, бодай одна причина не скористатися з королівських скарбів Комморіома? Гайнемо на день із цього нудного міста, приємно збавимо час за його межами, а пообіддя чи передполудень присвятимо археологічним дослідженням — і хто знає, що ми знайдемо? 

— Ти говориш мудро та відважно, любий мій друже, — відказав Тірув Омпалліос. — І справді, немає жодної причини, чому б нам не поповнити наші підупалі статки коштом кількох мертвих королів чи богів. 

Отож, як відомо усьому світові, Комморіом багато століть тому був покинутий людьми через пророцтво Білої Сивілли Поляріону, яка провістила неописанну й жахливу загибель усім смертним, що насміляться затриматись у його околицях. Одні вважали рокованою загибеллю моровицю, що прийшла з північної пустки стежками племен із джунглів, інші — якусь форму божевілля; та хай там як, а нікого — ані короля, ані жерця, ані купця, ані трударя, ані злодія — не лишилося в Комморіомі, щоб покірно чекати на пришестя тієї згуби. Натомість усі покинули місто єдиною хвилею переселенців, аби на відстані денного переходу заснувати нову столицю, Узулдарум. І дивні історії оповідали про жах та пострах, що оселилися звідтоді й довіку в святилищах, мавзолеях і палацах Комморіома, які не до снаги було сміливо зустріти чи побороти жодній людині. А покинуте місто і досі стоїть у родючій долині в осерді Гіпербореї — в сяйві мармуру, у величі граніту, з усіма своїми шпилями, банями та обелісками, над якими ще й донині не спромоглися здійнятися могутні дерева джунглів. І подейкували, що в неушкоджених склепах міста досі залишаються самоцвіти та електрум14, поховані з його муміями; що у святилищах дотепер зберігся золотий вівтарний посуд і оздоби, а ідоли ще й до сеї пори мають коштовні камені у вухах, у ротах, у ніздрях і пупах. 

Гадаю, ми б подалися в дорогу тієї ж таки ночі, якби лишень мали другу пляшку гранатового вина, що підбадьорила б нас і надихнула на негайну виправу. Але, враховуючи обставини, ми вирішили вирушити вдосвіта: ми не надто переймалися браком необхідних для подорожі коштів, оскільки знали — якщо лише нам не зрадить колишня вправність, дорогою ми завжди зуміємо зібрати дещицю недобровільних пожертв із простодушних селян. А тим часом ми спрямували стопи свої до нашого тимчасового житла, і домовласник зустрів нас невдоволеним привітанням, вкрай неввічливо вимагаючи гроші. Одначе золоті надії завтрашнього дня озброїли нас супроти таких дріб’язкових прикрощів, і ми відмахнулися від того чолов’яги зі зневагою, яка, вочевидь, геть його приголомшила, якщо взагалі не вгамувала. 

Ми добряче заспали, і сонце вже високо підбилося лазуровим небесним схилом, коли ми вийшли за браму Узулдарума та рушили північним шляхом, що вів до Комморіома. Ми поживно поснідали бурштиново-жовтими динями та поцупленою куркою, яку приготували в лісі, а по тому продовжили наші мандри. Попри втому, що дедалі дужче відчувалася наприкінці дня, наша подорож була приємною, і ми славно збавляли час, розглядаючи мінливі краєвиди та людей, що траплялися дорогою. Дехто з тих людей, я певен, ще й досі згадує нас із сумом, адже ми не відмовляли собі ні в чому, що надавалося до вжитку та приваблювало нашу уяву чи наші апетити. 

То був приємний край, всіяний фермами, садами, стрімкими водами та зеленими, заквітчаними лісами. Врешті-решт уже десь по обіді ми дісталися майже зарослого старовинного шляху, яким віддавна ніхто не користувався і який відгалужувався від уторованої дороги та вів крізь предковічні джунглі до Комморіома. 

Ніхто не бачив, як ми ступили на той шлях, і звідтоді ми вже нікого не зустрічали. Зробивши один-єдиний крок, ми для усіх зникли; й здалося нам, що лісову тишу, яка широко розляглася навколо, вже багато століть не тривожили кроки жодного смертного, і що останнім тут ступав легендарний король зі своїми підданцями, полишаючи стару столицю. Тутешні дерева були вищими та могутнішими за всі, які нам будь-коли випадало бачити. Круг них лабіринтами зміїлося плетиво, подібне до неосяжної павутини повзучих рослин, коли б не таких само давніх, як і стовбури. Квіти сягали нездорової величини, їхні пелюстки були смертельно бліді або криваво-шарлатові, і линули з них непереборно солодкі пахощі або нестерпний сморід. Плоди, які ми бачили дорогою, мали велетенські розміри та були забарвлені у пурпурові, помаранчеві або бурі кольори; чомусь ми не наважились їх їсти. 

Ми просувалися вперед, і ліс ставав чимдалі густішим і пишнішим, а шлях, яким ми ступали, хоч і був викладений гранітовими плитами, ставав дедалі зарослішим, оскільки дерева пустили корені у проміжки між плитами й у багатьох місцях порозсували широкі блоки. Хоча сонце ще не скотилося до небокраю, тіні, які на нас відкидали гігантські стовбури та гілки, зробилися ще густішими, і ми рухалися далі у темно-зеленому напівмороці, сповненому важкими запахами буйної рослинності та гнилих плодів. Не було там ані птахів, ані звірів, яких можна зустріти в будь-кому здоровому лісі, лише інколи з-перед наших ніг нечутно вислизала якась гадюка і, звиваючись блідими важкими кільцями, зникала серед куп сморідного листя на узбіччі, чи якась велетенська нетля з химерними та лиховісної барви цятками на крилах пролітала перед очима й щезала у присмерку джунглів. Ще не запали сутінки, а всюди вже з’явилися величезні пурпурові кажани з очима, схожими на крихітні рубіни. При нашому наближенні вони злітали з отруйних на вигляд плодів, якими саме ласували, і, ширяючи високо у повітрі, зі злостивою увагою стежили за нами. Якимось чином ми відчували, що за нами стежать ще й інші, незримі, сутності; і охопило нас щось на кшталт шанобливого трепету та невиразного страху перед цими жахливими джунглями; більше ми не розмовляли голосно та часто, а лише зрідка перемовлялися пошепки. 

Серед інших