Читати книгу - "Заборонені почуття , Rexana Keys"

Після сніданку я вирушила оглядати будинок, сповнена передчуття нових відкриттів. Відразу привернула увагу бібліотека — простора кімната з високими стелями, заповнена книжковими полицями до стелі. Запах старих книг наповнював простір, і я мрійливо провела пальцями по корінцях. Тут хочеться загубитися в читанні на багато годин.      

Вийшовши з бібліотеки, я натрапила на спортзал. Сучасні тренажери, велотренажер і навіть просторий килимок для йоги створювали атмосферу активного способу життя. Я уявила, як тут займаюся вранці, насолоджуючись енергією кожного руху.

Далі я підійшла до басейну. Прозора вода відбивала світло, створюючи враження, що це місце заховане в сонячному раю. Я уявила, як плаваю, занурюючись у прохолоду, відчуваючи легкість і свободу.

Час наче зупинився, і я поринаю в атмосферу цього місця. Раптом звук повідомлення на телефоні різко перериває мої думки. Я витягаю його з кишені і на мить втрачаюся в реальності, але враження від будинку залишиться зі мною надовго.

Це було повідомлення від Влада. Спочатку я зраділа і кинулася  його відкрити, але цікавість перетворилася на відчай.

«Ніка, нам потрібно поговорити. Я цілу ніч думав, і, на жаль, вважаю, що нам краще розійтися. Це не через тебе, просто наші шляхи розійшлися. Сподіваюся, ти зрозумієш… ми не зможемо

бути разом на відстані»

Слова наче вдарили в мою душу, і радість від перебування в цьому красивому місці швидко змінилася на гіркоту. Я не могла повірити в те, що прочитала. Серце стислося, і сльози захлинули очі. Я не могла залишитися тут, не могла дихати.

Я вибігла з басейну,   нічого не відчуваючи. Біжучи в сльозах через коридори, я намагалася не думати про те, що сталося. "Моя" кімната була єдиним місцем, де я могла залишитися наодинці зі своїми думками.

Закривши двері, я відчула, як усі емоції прорвалися назовні. Усе те, що ще хвилину тому здавалося ідеальним, тепер здавалося порожнім. Я сиділа на підлозі, обійнявши коліна, і плакала. Цей будинок, хоч і красивий, але тепер він викликав у мене лише лють . Через цей переїзд я втратила все. Втратила свій рідний дім, втратила коханого, і це дуже важко.

Сидячи на ліжку в своїй кімнаті, я намагалася осмислити все, що сталося. Мене переповнювали емоції: сум, злість, безвихідь. Я заплющила очі, згадуючи наші спільні моменти, поки в голові не спалахнула думка, що, можливо, це все не так уже й важливо.

Раптом на мій телефон прийшло повідомлення. Невідомий номер. Я підняла його, і серце в грудях стиснулося, коли побачила фото. На ньому мій вже тепер колишній хлопець стоїть і обнімається  з якоюсь дівчиною. Я не знала, хто вона, але відчула, як всередині щось луснуло.

«Ось так ти вирішив?» — подумала я, і лють, що піднімалася всередині, змусила мене взяти телефон у руки. Замість того, щоб засмучуватися, я вирішила дати йому знати, що не збираюся бути жертвою.

Я швидко набрала повідомлення:

«Привіт. Я побачила фото. Знаєш, що? Це ти не кидаєш мене, а я кидаю тебе. Виявилося, що я сильніша, ніж ти думав. Бажаю вам щастя, але я рухаюсь далі. Ніка».

Надіславши повідомлення, я відчула дивну легкість. Я звільнилася від тягаря. Внутрішній голос шепотів, що я на правильному шляху, і я була готова рухатися далі, попри все. 

Відчувши потребу в паузі, я попрямувала у ванну кімнату. Під холодною водою намагалася змити з себе сліди переживань. Мої очі виглядали червоними, а обличчя — опухлим. Я закрила крани, глибоко вдихнула і вирішила, що більше не дозволю емоціям брати верх.

Привівши себе в порядок, я повернулася в кімнату та почала розбирати речі. Після нашого розставання я зрозуміла, що маю відновити свій простір. 

Після декількох годин до кімнати постукала мама.

— Ніка, можна зайти? — запитала вона.

Я кивнула, і вона увійшла з посмішкою.

— Як ти? Вже освоїлася в новому будинку? — спитала мама.

— Нормально, мені подобається, — відповіла я, намагаючись звучати впевнено. — Тут так світло і просторо.

— Так,дійсно. Я дуже рада що тобі сподобалося.

— Тут дуже красиво. Я вже почала розкладати речі, але ще не закінчила.

— Головне — не поспішай, — сказала вона. — Розкладеш так, як тобі зручно.

Я кивнула, відчуваючи тепло її підтримки.

— Готова вечеряти? — запитала мама.

— Так, давай, — відповіла я, намагаючись відволіктися.

Ми спустилися до кухні, де вже накрито на стіл. У вітальні нас чекав Девід.

— Привіт, Ніка! Як тобі новий будинок? — запитав він, усміхаючись.

— Привіт, Девід. Дуже сподобався, дякую.

Ми сіли за стіл, і під час вечері я намагалася слухати їхню розмову. Девід говорив про свою роботу, а мама теж щось емоційно розказувала.

— Ніка, не проти, якщо я запропоную тобі  завтра прогулянку? — раптом спитав Девід. — Буде гарна погода, і ми з мамою покажемо тобі пару цікавих місць.

Я зупинилася на мить. Прогулянка  це не те що мені зараз  потрібно,але це здавалося вже в не такою поганою  ідеєю.

— Ні, не проти, — відповіла я. — Це звучить чудово.

— Чудово! Тоді домовимося на ранок, — сказав він, задоволено посміхаючись. -тоді завтра ми з Мамою проведемо невеличку екскурсію.Девід ніжно подивився на маму і мої очі почали наповнюватися слізьми.

-Девіде , Ніка я на жаль завтра ніяк не зможу. Проблеми на роботі.-перебила мама.

Я трохи засмутилася .Але розумію , що для мами її галерея як друга дитина, тому не ображаюся 

-Все добре, можливо іншим разом-леть видавивши з себе посмішку промовила.

-Ні доню ви з Девідом гуляйте, я буду дуже рада якщо ви знайдете спільну мову.Кивнувши я відчула, як усередині мене з’являється легкість.Я не дуже  хотіла залишатися на одинці з Девідом , не що б я його боялася просто нам ні про що з ним говорити . Але відкинувши всі переживання  я все ж  починаю знаходити себе в новому місці.