Читати книгу - "Воротар. Історія за мотивами моєї книги, Таня Кріс"

Рука, якою до того я тримав змію, намацала щось тверде – поглянувши, що це, я таки здивувався – замість змії я тримав мітлу. Але відчував, що це все ж та сама істота, просто вона змінила іпостась. Обережно тримаючи мітлу, я рушив вперед по алеї, і згодом вийшов до фонтану. Тепер я упізнав це місце – я опинився у Маріїнському парку. Але все навколо виглядало трохи інакшим, а сам фонтан здавався новим. Що ж, якщо я міг отримати інформацію там – чому не спробувати зробити це тут? Я підійшов до чаші фонтану і торкнувся її рукою. Вийшло! Картинки знову заполонили собою свідомість, і я лише встигав хапати все те, що приходило в мою голову.  
  Це був фонтан Термена, його відлили з металобрухту лише тридцять років тому. Я побачив, як люди, вбрані у цікавий одяг, набирали з фонтана воду, щоб гасити пожежу; побачив, як до фонтана підводили коней, щоб напоїти їх; як у його водах гралися діти. Зазирнувши далі, побачив, що я потрапив у 1900 рік. Це наскільки ж глибоко мене закинуло у паралельний вимір? Відійшовши від фонтану, вирішив прогулятися Києвом.  
  Не відчуваючи втоми, і тримаючи мітлу в руках, я гуляв містом майже весь день. Мені було неймовірно цікаво розглядати все навколо – і зрівнювати  цей, старий Київ, із тим, який я бачив раніше. На вулицях встановлені високі ліхтарі, інколи проїзжали повз мене кінні таксі. Я мимоволі звернув увагу на суперечку юнака із таким таксистом – через розкислу після дощу дорогу водій кінного таксі підняв тариф, а юнак не погоджувався стільки платити. По столиці рухалися електричні трамваї – але їх було набагато менше, ніж у сучасному світі. Майже на кожній вулиці були харчевні і трактири, з яких виходили цілими компаніями люди, голосно обговорюючи події і новини. На вулиці Миколаївській, яку в моїй реальності перейменували у вулицю Городецького, я з захопленням розглядав готель Континенталь. Ніколи не цікавився історією рідного міста, виявляється – дарма. Мені настільки сподобалася чотирьохповерхова споруда, що захотілося дізнатися більше – і я підійшов до фасаду. Притиснув руку до стіни і примружився. На якусь мить здалося, що я сам став частиною архітектурної краси: по тілу пробігло тепло, коли відчув парові котли, що розганяли тепло по трубах; відчув, як повільно рухається пасажирський ліфт із парою поважних пасажирів всередині; внюхав запах каші і м’яса, запеченого у печі; у підвалі молодий поет читав власні вірші; а у номері на третьому поверсі підстаркуватий пан лаявся на свого помічника.  
 - Ти що тут забув? Геть звідси, старий! Ми не подаємо! – мене вивів із трансу голос охоронця, котрий грубо відштовхнув мене від стіни. Я лише посміхнувся, і пішов далі. Тепер, коли мені відкрилося стільки таємниць, цей чолов’яга здався мені нікчемним.  
 Задумавшись, сам не помітив, як дійшов до вулиці, де ліхтарі горіли червоним. Колись я про це читав, тепер – не вірилося, що бачу все на власні очі. Це був квартал, куди переїхали майже всі борделі Києва. З будинків чулися гучні викрики і сміх, лунала музика. Повз мене, хихикаючи, пробігли дві дівчини, і сховалися за дверима найбільшого на вулиці будинку.  
  Столиця минулого була живою. Вже стемніло, але на вулицях так само рухалися люди, бігали тварини, хтось кудись поспішав. Я неквапом попрямував до Володимирського собору, щоб заночувати у церковному дворі. Я був не єдиним шукачем нічлігу, прочани вкладалися спати прямо на траві попід деревами. На диво, мені захотілося спати, і я зрозумів, що необхідність їсти і відпочивати в мене нікуди не зникла, просто стала менш вираженою. Влігся на м’яку траву, і, засинаючи, пробував зрозуміти, навіщо я тут. Відповідь прийшла неочікувано – знову ніби голос у голові: «Незабаром тут почнуться події, в які ти не маєш право втручатися. Але ти мусиш зробити так, аби люди не здогадалися про існування іншої сторони. Завадиш подіям відбуватися своїм ходом – помреш». Просто і лаконічно мені дали зрозуміти, що всьому свій час. І тоді я нарешті заснув.

Прожив я у тому вимірі декілька років. Працював двірником, прибираючи подвір'я собору за обід. Моя змія так і залишилася мітлою, хоча я так само відчував справжню сутність цієї істоти. Інколи я навіть розмовляв з нею, і тоді древко нагрівалося, а прутики рухалися. Їв я рідко і мало – більше мені не потрібно було. Вивчав усе, що бачив – на щастя, я більше нічого не забував, а запам’ятовував усе швидко. Ще навчився миттєво отримувати інформацію від будь – якого предмету, ледь торкнувшись; згодом – отримував не лише інформацію, а ще й енергію, використовуючи її. І разом з тим почалася моя основна РОБОТА.  
  Почалося усе зі зникнення двох сестер – близнючок. Вони мали заможних батьків – їх тато був керуючим готелю «Прага», поважна людина в столиці. Тож коли зникли його чотирнадцятирічні доньки, Войтех Сланський підняв усі відділки кінної варти, аби знайти дівчаток. Та все, що їм вдалося розшукати – закривавлене плаття однієї з сестер. Одежина валялася неподалік від входу до Звіринницьких печер. Незважаючи на офіційний дозвіл обшукати печери, вглиб служителі управління поліцмейстера не просувалися. Та для мене не було перешкод – і, дочекавшись ночі, я рушив на прогулянку у підземний Київ.  
Катакомби зустріли мене вогкістю і прохолодою. Не подумавши, я торкнувся обома руками стін – і голову пронизало гострим болем. Тисячі епізодів замерехтіли перед очима, відкриваючи мені всю історію підземних лабіринтів. З моменту створення – коли відбулася найбільша в цьому вимірі битва між демонами Нави і служителями Прави; і дотепер – події, люди, істоти, сміх і крики, війни і злочини, поховання і подорожі – все це займало вільні місця у моїй пам'яті, показуючи мені справжню історію дивовижних печер. Коли біль вщух, я побачив останні кадри – дівчатка пройшли тут. Вони почули розмову батька з незнайомцем – про те, що у печерах можуть зберігатися скарби, і вирішили пробратися в таємний світ столиці. Але вони не встигли відійти далеко – з пітьми до них вийшов демон Мольфар. Його погляд пронизував з глибин чорних проваль, сіра шкіра обтягувала загострений череп, що шкірився у моторошній посмішці. Малі закричали, але демон розкинув руки в сторони – і з-за його спини почали виступати дрібні істоти, схожі на безволосих собак зі щурячими мордами. По команді десятки цих створінь кинулися на дітей, і почали шматувати нещасних, відриваючи шматки тіл. А демон… Я побачив, що він так ХАРЧУВАВСЯ! Він їв передсмертні емоції, і чим дужчою була агонія жертви, тим смачнішим йому здавався обід. Побачив також, що ці створіння були демонятами. Колись вони жили, як люди, але у житті створили  чимало лихого, а на довершення завершили свій життєвий цикл самогубством. Тому після смерті не переродилися, а їх прокляті душі навіки перетворилися на дрібних демонят, котрі харчуються людською плоттю.  
  Відпустивши стіни, озирнувся – було темно, але я, виявляється, чудово бачив у цій темряві. Пішов вперед, з кожним кроком спускаючись все глибше у надра міста. Я ЗНАВ, куди треба було йти. Незабаром я завернув у прохід зліва, і побачив під ногами голови тих нещасних дітей – вони лежали поряд, а земля навколо була заплямована кров'ю. На стінах навколо червоними відбитками блимали знаки – але я ще не був готовий до того, аби торкнутися їх і дізнатися ще страшніші таємниці. Піддаючись тому поклику, який привів мене сюди, я змахнув мітлою, змітаючи знаки зі стін – і вони дійсно почали зникати. Коли я змахнув востаннє, повністю очистивши стіни, відчув, як повітря наелектризувалося, і за спиною пролунав голос: