Читати книгу - "Східний синдром"

не надто переймаються. Крім того, Вася довідався, що вже місяць, як Аню ніхто не проводжав додому, хоча ще недавно в дівчини був постійний кавалер на дорогій машині. Зачувши таку новину, Вася завиграшки злетів сходами й зупинився перед Аниними дверима. Відсапавшись хвильку, він тремтячими руками натиснув кнопку дзвінка. Відчинила йому сухенька бабуся із сивою хімією на голові — очевидно, Віо­летта Миколаївна.

— Добрий день, — життєрадісно почав Вася, — я…

Але досвідчена бабця вже помітила букет у його руках і безпардонно перебила:

— Ані вдома нема.

Розчарований Вася відповів, що почекає. Проте бабуся була налаштована дати прочухана вахтерці й витурити хлопця якнайшвидше.

— Ба, що там? — почувся з глибини квартири дівочий голос, а за мить з’явилась і його власниця — та сама білявка.

— Хто-хто, кавалер до тебе явився. Знову навчання зійде на пси, дограєшся, — буркнула Віолетта Миколаївна і зник­ла в коридорі, залишивши по собі флюїди старості й неза­доволення.

— Ви до мене? Ми знайомі? — Аня здивовано роздивлялась хлопця і його букет.

Проковтнувши перше розчарування, що вона його не впізнала, Вася зробив ще одну спробу познайомитись:

— Мабуть, ви мене не пам’ятаєте. Ми бачилися тільки раз випадково й лише кілька хвилин, але відтоді я постійно про вас думаю. Це вам. — Він тицьнув дівчині квіти, які вона машинально взяла, й емоційно додав, побачивши страх у її очах: — Благаю, тільки не зачиняйте двері, я не маніяк! Я можу все пояснити!

Затинаючись від хвилювання, Вася коротко переповів свою біографію та історію першої, невдалої для нього спроби знайомства. Говорив від душі, і, як не дивно, дівчина йому повірила — стояла, притиснувши до себе троянди, і слухала.

— Дозвольте запросити вас на каву, чи в кіно, чи на прогулянку, чи ще кудись — куди ви самі захочете! Благаю, тільки не відмовляйте, дайте мені шанс! — Вася бив рекорди на чемпіонаті з увічливості та красномовності.

Білявка насупила брови, мить подумала й здалася:

— Добре, можете мене запросити в кіно. Тільки врахуйте, що це побач… ця зустріч може стати першою й останньою. Завтра о шостій біля «градусника». Я не запізнююсь. — Вона зачинила двері.

  ***

Це побачення стало першим, але не останнім. За ним було й друге, і третє, і четверте, і п’яте… Вони ретельно ви­вчали одне одного. Розглядали, як школярі на уроці біології розглядають через мікроскоп евглену зелену та інфузорію туфельку. Випробовували себе на міцність чужими дива­цтвами та недоліками. Притиралися, як нові деталі в старо­му механізмі. Закохувались. Кохалися. Любили.

Вася сам до кінця не міг зрозуміти, чому генеральська внучка Аня, у якої було повно мажорних кавалерів, обрала саме його, нахабного студента з гуртожитку, у якого не було ані свого житла, ані грошей, ані зв’язків. Зазвичай жартома Аня казала, що ця Васина нахабність її й підкорила, а якось, дивлячись на нього, але немов би крізь нього, додала вже цілком серйозно: «Розумієш, жінка відчуває свого мужчину і бачить далі, ніж здатен побачити він сам у цей момент». Який зміст вона вкладала в цю фразу, зрозуміло було навіть Васі. Це означало, що Аня вважала його перспективним і сподівалася, що невдовзі зможе зажити з тим генеральським шиком, дух якого ще не встиг вивітритися з квартири біля Держпрому. Адже поганий той солдат, який не мріє стати генералом, а у Васиному випадку — мінімум відомим на всю країну адвокатом. Аня мудро розсудила, що, аби стати генеральшею, треба виходити заміж за солдата.

Вона навіть звикла до Васиної україномовності, яка спершу її страшенно дратувала, бо вона не розуміла багатьох слів. Нічого, з часом змирилася, вивчила, що таке «страва», «яловичина» і «цитрина», хоча сама українською говорила геть погано — смішно «ґекаючи» та «шокаючи» по-харківськи. Та й взагалі вона вважала себе «руской» по духу і по крові — майже вся рідня її жила від Бєлгорода до Іркутська.

Коли Вася вперше повіз Аню знайомитися до батьків у Рівне, вони зустріли її привітно, але якось формально й сухо. Видно було, що не таку невістку сподівалися.

— Василику, синку, вона ж кацапка! — коли зморена дорогою Аня вже спала в кімнаті, шепотіла йому вночі на кухні мама, перші сімнадцять років життя якої проминули в селі на Львівщині. — Я їй кажу: «Філіжанка», а вона мені: «Што?» Може, вона дівчина й хороша, але чи тобі мало наших дівчат, що ти пер її сюди через усю Україну?!

— Мам, ми ж у Харкові живемо, там це нормально. — Вася був налаштований рішуче. — Я її люблю. Закінчу академію й одружимось.

Мати сплеснула руками:

— Отакої! А батьків ти спитав?

— А що батьки? Мені з нею жити, а не вам, — сказав як відрізав.

  ***

Так воно й сталося. Улітку 2008-го Вася закінчив «юрку», а вже у вересні вони з Анею розписалися. Весілля у Харкові було не пишне, лише родичі та близькі друзі, хоча нареченій і хотілося влаштувати «пір на вєсь мір». Але Васі, який на той час працював помічником нотаріуса, було не до шику. Ні його, ні Анині родичі не надто схвалювали цей союз і фінансувати його не прагнули, хоча й видимих перепон не чинили. Тримали своє невдоволення глибоко всередині, тільки часом виливаючи на рідну кровинку, якій вони хотіли кращої долі. Для харків’ян майбутні свати були «бандерами», для рівнян — «москалями». Обидві сторони, пам’ятаючи всі чутки й легенди про «бандер» та «москалів», недолюблювали й боялись одна одну.

Скромне весілля, яке вони оплатили разом, п’ятдесят на п’ятдесят, їх примирило, але ненадовго. Одразу після того, як розрізали весільний торт, Васина мама, захмеліла від розчулення й вина, зійшлася в словесному герці з п’яненьким від горілки Аниним батьком. Спершу культурно сперечалися на мовну тему, а потім дійшли навіть до лайки зі взаємними прокльонами родичів до третього коліна. Свято ледве не завершилось загальною бійкою, і відтоді свати й чути не хотіли одне про одного.

Оселилися молоді в квартирі Аниної бабусі Віолетти Миколаївни — тій самій, що дивилася вікнами на Держ­пром. Бабця онуччиному чоловікові не зраділа. Хоч і віддала подружжю дві кімнати з трьох, та все ж не оминала нагоди підкреслити, що Вася тут у приймах на чужій території з її ласки тільки доти, поки з Анею все ладком.

«Ні з пса солонини, ні з зятя дитини», — сердито казала про чоловіків усіх трьох доньок Васина мати, але коли мова заходила про її синочка, одразу змінювала риторику на протилежну: хто-хто, а її Василик був золотим зятем, і ті кляті кацапи мали б радіти, що він обрав їхню доньку й онуку.

Вася справді намагався бути хорошим для всіх: ніколи не сперечався з бабцею Віолеттою і як міг задовольняв її старечі капризи — то водички солодкої принесе, то цукерок купить, то просто поговорить «за жисть», приязно та з пошаною ставився до Аниних батьків (хоча й дякував Богу, що бачився з ними кілька разів на рік), любив, пестив і балував дружину, дарував їй квіти та водив по кафе. Та хоч як він не старався, але своїм для Аниної рідні так і не став: залишився приймаком, провінційним кліщем, що при­смоктався до тіла їхньої сім’ї та живиться їхньою кров’ю. Що б Вася