Читати книгу - "Спогади під небом війни, Михайло Андрусяк"

Настав день, коли я повинен був піти.

Ранок був холодним, непривітним. Сонце ледве пробивалося крізь важкі хмари, ніби саме не хотіло бачити, як я залишаю те, що для мене найдорожче. Ангеліна мовчки збирала мої речі, намагаючись приховати тремтіння в руках. Я бачив, як важко їй це дається, як вона стримує сльози, не дозволяючи собі зламатися.

— Ти взяв теплі речі? — її голос був тихий, але в ньому чувся знайомий нотки турботи, тієї, яку вона завжди проявляла до мене.

Я кивнув, намагаючись усміхнутися, але губи не слухалися.

— Взяв. І аптечку теж.

Вона нервово сіла на ліжко, тримаючи в руках мою військову форму. Пальці ковзали по тканині, ніби намагаючись запам’ятати кожну складку, кожен шов.

— Я досі не вірю, що ти справді йдеш... — прошепотіла вона, опускаючи голову.

Я сів поруч, узяв її руку в свою.

— Я мушу. Він там. Я повинен бути поруч.

Вона різко підняла голову, її очі блищали від сліз, які вона більше не могла стримувати.

— А як же я? А Андрій? Що мені сказати синові, коли він запитає, де тато?

Я відчув, як щось всередині мене розривається. Я боявся цієї розмови. Боявся сказати неправду і не хотів обіцяти того, чого не міг гарантувати.

— Скажи, що я повернуся. — Слова застрягли в горлі, але я змусив себе вимовити їх. — Скажи, що тато робить те, що має зробити.

Вона заплющила очі, і по її щоках потекли сльози. Я обійняв її, вдихаючи знайомий запах її волосся, той самий запах, який завжди асоціювався у мене з домом.

— Я буду чекати, — сказала вона, притискаючись до мене. — Я буду молитися за тебе.

Я не відповів. Просто міцно обійняв її, ніби намагаючись запам'ятати кожен дотик, кожен удар її серця.

На порозі стояв Андрій. Маленький, із сонним виразом обличчя, він потираючи очі, тихо запитав:

— Тату, а ти куди?

Я опустився на коліно, обійняв його і прошепотів:

— Я ненадовго, синку. Ти головний тут, доглядай за мамою, гаразд?

Він серйозно кивнув, а потім міцно обійняв мене за шию. Я відчув, як ком у горлі став ще більшим.

Коли я виходив із дому, Ангеліна стояла на порозі, тримаючи Андрія за руку. Вітер розвівав її волосся, і в її очах було все – любов, біль, страх і надія.

Я обернувся востаннє і сказав:

— Я повернуся.

Вона нічого не відповіла, лише кивнула, і я пішов, не дозволяючи собі обернутися ще раз.

Щойно я зробив кілька кроків від дому, телефон у кишені завібрував. Я глянув на екран — мама. Я глибоко вдихнув і відповів.

— САША, ПОВЕРТАЙСЯ ДОДОМУ! НЕ ЙДИ! — її голос звучав так гучно, що я мимоволі відсторонив телефон від вуха.

— Мам... — я намагався зібратись із думками. — Я не можу його там самого залишити.

— Я НЕ МОЖУ ВАС ДВОХ ВТРАТИТИ! ПОВЕРТАЙСЯ ДОДОМУ! — її голос зривався на відчайдушний крик, і я відчув, як всередині щось стискається.

Я мовчав. Мені не було чого сказати. У голові крутилися тисячі думок, але жодна з них не звучала достатньо переконливо.

— Вибач мене, мамо... — я ледве прошепотів. Я не знав, як пояснити їй, що не можу залишитися, що не можу просто сидіти тут, коли мій брат десь там, під свистом куль.

На іншому кінці лінії вона вже не кричала, а ридала.

— Я ВАС НАРОДИЛА НЕ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ТАК ВТРАТИТИ! ЗА ЩО ЦЕ МЕНІ?..

Я заплющив очі і стиснув кулак так сильно, що нігті впилися в долоню.

— Мам, я повинен... — слова застрягли в горлі.

— Сашко... — її голос вже був тихим, зламаним. — Подумай про Андрія, про нас...

Я не відповів. Просто стояв посеред вулиці, стискаючи телефон у руках, а всередині мене вирувала буря.

— Я люблю тебе, мамо, — нарешті промовив я, витираючи рукою сльози, що мимоволі навернулися на очі.

— Бережи себе... — відповіла вона майже пошепки.

Я закінчив розмову і застиг, вдивляючись у порожню вулицю перед собою. Відчував, як важкий тягар опустився на плечі.

Але вибір уже було зроблено.

Я не пам’ятаю, як саме опинився на службі. Все відбувалося ніби в тумані. Документи, черги, люди з однаковими, виснаженими обличчями, які ще вчора були звичайними цивільними, а тепер стали солдатами. Я був серед них – такий самий розгублений, але з твердим рішенням у серці.

Я не сказав рідним нічого. Жодного слова. Не хотів чути мамин плач, не хотів бачити біль в очах Ангеліни. Я просто мовчав. Відповідав на їхні дзвінки сухо, коротко: «Все добре», «Я зайнятий», «У мене немає часу». Я знав, що вони хвилюються, що розуміють, де я є насправді. Але мовчання було легше, ніж пояснення.

Перша підготовка до бою була схожа на нескінченний день, що розтягнувся на тиждень. Мене вчили всьому – тримати зброю, копати окопи, ховатися під обстрілом, але найголовніше – не думати. Не думати про дім, про Ангеліну, про маму. Не думати про те, що можеш не повернутися.

— Запам’ятай, новачку, тут немає місця страху, — сказав мені командир, чоловік із глибокими зморшками на обличчі, який, здавалося, бачив занадто багато. — Страх вбиває швидше за кулю.

Я мовчав, киваючи головою, хоча всередині мене все кричало від напруги. Довгі марш-кидки по розбитих дорогах, розбір автомата з закритими очима, ривки в грязюку під звуки вибухів десь далеко – все це здавалося нереальним, наче я потрапив у фільм, де головний герой ще не знає, чим усе закінчиться.

Перша ніч у казармі була без сну. Я лежав на жорсткій койці, дивлячись у стелю, прислухаючись до глухих пострілів у далечині. Телефон лежав у кишені, і я міг би написати Ангеліні кілька слів, але не зробив цього. Що я міг їй сказати? Що мені страшно? Що я не впевнений, чи зможу вистрілити в людину, коли прийде час? Що кожен постріл у полігоні здається нереальним, але всередині щось підказує – скоро все стане реальністю?

На ранок ми отримали наказ висуватися ближче до лінії фронту. Без слів, без вагань я просто пішов за іншими, ховаючи свої думки глибоко всередині. Відтепер у мене була тільки одна мета – вижити і знайти Віктора.