Читати книгу - "Пісня туману, Ліанна"

Аурік Капо стояв на найвищій гілці дерева, що не мало листя, лише сріблясту кору, яка мерехтіла в темряві. Його вуха були напружені — він слухав не звуки, а паузи між ними. Тишу. Шепіт, що живе між нотами.

Це не просто мовчання... це хтось говорить, але дуже-дуже тихо, — подумав він.

У руках Аурік тримав маленький скляний камертон. Він торкнувся його — і повітря навколо загусло. Спалах. Короткий, як подих. І раптом тиша перетворилась на голос.

— Аурік... Аурік Капо...

Він завмер. Голос був знайомим. Ніжний. З минулого.

— Вона повертається, — сказав він уголос, ні до кого. — Вона не забула.

На гілку перед ним сіла пташка — чорна, з очима, що світилися жовтим. Вона кивнула і промовила:

— Пора зібрати їх. Усі пам’ятають уривки. Але лише ти пам’ятаєш ритм.

Аурік зітхнув. Він подивився вниз, туди, де були Тукіус, Скаробіус, Фіффі Шеп та Грендел Хопп.

— То починаємо знову... Але цього разу — інакше.

І він кинувся вниз. Летів, мов лист. Без страху. Бо знав, що ритм веде його.