Читати книгу - "Сотня весіль та інші неприємності, Анні Кос"

З вівтаря мені все-таки злізти дозволили. Десь години через дві, коли переконалися, що нічим допомогти не зможуть. Демон довго бурчав і міняв якісь налаштування на диво-машині, запалював кольорові вогники, колов мене своїми моторошними пазурами, щось малював на голій шкірі, але зрештою здався.

А я просто лежала і намагалася усвідомити, що мене більше немає. У сенсі там, у моєму рідному світі. Я померла, тому що світ від мене відмовився. Або я від нього, складно сказати напевно. Але факт залишався фактом: назад дороги не було. А от чи буде вона попереду? 

Хотілося б думати, що все це — якась особливо потужна галюцинація з шикарними світло-звуковими ефектами. Але будь-яка вигадана реальність має обмеження, а під моєю спиною абсолютно точно перебував жорсткий вівтарний камінь, і від щипків пальцями та уколів нігтями навколишня картинка не змінювалася ні на йоту: не пливла, подібно до віддзеркалення, не танула в тумані. Навпаки, що більше я звикала до напівтемряви приміщення, то більше деталей могла розрізнити. 

Доводилося визнати, що версія з переміщенням в інший світ поки що звучала найбільш... логічно, чи що? Докотилася.

Ідеально відполірований чорний граніт підлоги неприємно холодив ступні. Та й узагалі, опинитися самій, повністю голій, у невідомому місці, з якимись моторошними істотами, у яких бозна-що на думці — це не зовсім комфортно. Точніше, зовсім не комфортно.

Однак поводилися ці істоти мирно, я б навіть сказала, привітно. Помічник демона, коли виповз нарешті з-за свого пульта, виявився вельми симпатичним худорлявим хлопцем з недбалою зачіскою, уважними очима, тонкими рисами обличчя і злегка блідою шкірою. Може, у них тут взагалі сонця немає?

А наступної миті я побачила за його спиною акуратно складені крила, точнісінько як у кажана. Хлопець втомлено потягнувся, розминаючи руки та спину, і рушив прямо до мене. Крила хлопнули й розгорнулися у всій своїй красі — метра по три кожне!

— Ну що, нумо знайомитися, Олено. — Його посмішка здавалася б ідеальною, якби не два явно подовжених вампірських ікла.

Вибачте, але це було вже занадто. Я з диким вереском відскочила вбік, намагаючись знайти хоч якесь укриття. І врізалася спиною в демона, який несподівано опинився позаду. Широкі лапи одразу ж обійняли мене, притиснули до потужного тіла, не даючи змоги не тільки вирватися, а й навіть зітхнути.