Читати книгу - "Карпатська казка, або За десять днів до Купала"

– А чому Великдень? Адже Великдень буває лише в неділю, а сьогодні четвер? – перебила Іванка Леся, все ще здригаючись від страху, що зненацька охопив її та ніяк не хотів випускати зі своїх лещат.

– Великдень означає Великий День, – спокійно пояснив він. – Четвертий день Зелених свят або Русалій, що передує Зеленій Неділі, себто Трійці. Він є найбільшим святом усіх русалок, от вони й нарекли його своїм Великим Днем.

Ксеня мовчки слухала розмову й намагалася не пропустити жодної дрібниці, але втома поступово брала гору. Її увага розсіювалася, і їй уже робилося байдуже, про що говорять за столом. Розмірена мова Іванка заспокоювала її напружені за цілий день нерви. Ксені хотілося дивитися й дивитися у його бездонні голубі очі, і вона нічого не могла з собою подіяти.

Закінчивши вечеряти, Маринка встала з-за столу і, привітно підморгнувши дівчатам, сказала:

– Зараз приготую для вас теплу водичку, умиєтеся, помиєте ноги, і ляжете у чисті постелі…

За чверть години дівчата вже опинилися на м’якій перині й бачили свій перший сон.

Леся прокинулася, коли сонце було вже високо й гаряче обпікало обличчя, пробиваючись крізь мережані фіранки. Підвівшись з постелі, вона протерла заспані очі й озирнулась довкола. У хаті нікого не було, тільки рудий кіт мирно спав, скрутившись калачиком під столом.

У печі парував суп. Його запах змішувався з ароматом сушених трав і грибів. У простому глиняному глечику стояв оберемок білих ромашок, а на лаві лежала свіжа сорочка й червона плахта. «Мабуть, для мене», – подумала Леся, все ж таки одягаючи свої затерті штани й футболку.

За порогом будинку розкинулись гори. Смерічки виблискували на сонці темною зеленню хвої, піднімаючись по крутим гірським схилам до самих вершин, часом поступаючись чагарникам та соковитим лукам. Біжучи повз хатинку, тихенько дзюрчав струмочок, якому підспівували сотні крилатих мешканців карпатського лісу.

Дерев’яна огорожа, така ріденька та хитка на перший погляд, відділяла будинок від таких звабливих і таких небезпечних гір, утворюючи великий затишний двір, де під тінню дерев мирно паслася пара гнідих коників. Нижче по схилу, під розлогою яблунею, сиділи Іванко й Ксеня. Крилате створіння, яке важко було собі навіть уявити, лежало між ними на траві, по-котячому підібравши тонкі пазуристі лапи. На міцному лев’ячому тілі розташувалася вкрита пір’ям орлина голова. Ксеня обережно пестила тварину по спині, заворожено розглядаючи величезні орлині крила, тим часом, як Іванко, усміхаючись своєю принадною посмішкою, жваво про щось розповідав.

Леся захоплено дивилася на тварину, не сміючи підійти ближче.

– Це грифон, – з-за спини долинув мелодійний голос Маринки. – Дивовижне створіння, чи не так?

– Він пташка?

– Напіворел-напівлев, – пояснила вона. – А тобі, мабуть, теж хочеться його роздивитися. Вперед, не бійся…

– А я і не боюсь, – потиснула плечима Леся. – Просто моя сестра дуже не любить, коли я втручаюся. Вона сердиться, навіть коли я просто підходжу до неї в колі її подруг, і зовсім не переносить мене, коли поруч знаходиться якийсь хлопець.

– Розумію, – посміхнулась Маринка. – Ми з Іванком теж колись не ладнали. Ми з ним були найстарші діти в сім’ї, він народився всього на рік раніше мене, і мама завжди залишала нас вдома сидіти з молодшими братами та сестрами. Нас в сім’ї було семеро, ми завжди сварилися за те, хто буде доглядати малих, а хто піде гуляти. Але одного разу, на село напала пошесть. Захворіла наша мама, і з нею троє маленьких сестричок. Ми цілі дні проводили біля хворих, годували їх, мили, варили якісь трави, і врешті вся наша родина залишилася живою. Відтоді ми ніколи не сваримося, – закінчила Маринка, ласкаво поглядаючи на Лесю.

– А моя сестра мене ненавидить, – сумно похитала головою Леся. – Ксеня й учора пішла шукати мене лише тому, що її за мною послали, і їй би дуже влетіло від мами, якби зі мною щось сталося!

– Прийде час, дівчатка, і ви все зрозумієте… – задумливо проговорила Маринка.

– Що зрозуміємо?

– Зрозумієте, що в житті є по-справжньому важливі речі.

Щось згасало в голубих очах Маринки, і Леся раптом усвідомила, що говорить не з одноліткою своєї сестри, а з дорослою жінкою, якій минула не одна сотня років. Марина ніби прочитала її думки, таємничо посміхнулась і поспішила звернути розмову:

– То як, ходімо привітаємося з грифоном?

Леся кивнула, і вони вдвох побігли донизу, щоб розташуватися в прохолодній тіні яблуні, поруч із Іванком, Ксенею та грифоном.

День промайнув непомітно. Сестри їздили верхи, дивилися, як робиться гуцульська бринза, вчилися доїти кіз. Дівчата з захопленням досліджували кожен куточок сільської садиби. Їх вражали не лише грифони, а й звичайні кури.

– Таке велике господарство! – здивовано сказала Леся, коли увечері вони знову сиділи за вкритим стравами столом. – Це ж треба працювати день і ніч, щоб тримати таку господу!

– Це так звично для нас, – засміялась Маринка. – Ви, напевно, живете в великому місті?

Дівчата згідно кивнули.

– У місті так багато не працюють, – присоромлено відповіла Леся.

Маринка на це лише посміхнулася.

– Праця буває різною. Деякі люди працюють більше руками, інші – головою. Але фізична робота неможлива сама по собі, без діяльності розуму. Розповім вам невелику легенду.

Одна жінка не мала дітей. Пішла вона якось до Чугайстра, доброго гірського духа, і попрохала в нього послати їй дитину. Зжалився над нею Чугайстер і пообіцяв виконати прохання жінки, але попередив, що її діти будуть особливими. Вони не будуть належати матері, а належатимуть усьому світові.

Справді, через деякий час у жінки народилися дві доньки. Але одна не мала рук, а в іншої не було очей. Сестрички все робили разом, бо не могли обходитися одна без одної.

Так і люди – незалежно від того працюють вони руками чи головою, вони однаково трудяться та приносять користь іншим.

Леся всміхнулася. Маринка все більше їй подобалася. «Непогано було б якнайдовше погостювати в домі цієї милої дівчини», – подумала вона, переводячи погляд то на Ксеню, то на Маринку. Остання мала куди більше шансів зайняти місце любої сестри в Лесиному серці.

Тим часом Маринка встала з-за столу.

– Я вам щось подарую! – весело сказала вона.

Дівчина закопошилась у великій скрині та дістала звідти два разка червоного намиста.

– Тримайте! Намисто – це оберіг дівчини. Не всяка нечисть