Читати книгу - "Як я провів літо, Владислав Дніпровський"

Раптом унизу щось прошипіло, і я, зачепившись ногою, полетів шкереберть. Драбина загриміла по підлозі, а я, пролетівши кілька метрів і вдарившись ліктями та колінами, приземлився на підлогу.

Васька — здоровенний рудий кіт коменданта — жалісно хитав лапкою, хитро поглядаючи на мене. Це пекельне поріддя з милою зовнішністю вже давно тероризувало всіх мешканців гуртожитку. Краде їжу, гидить у непідходящих місцях, кидається в темряві під ноги, або шкрябається. Але для господині він — наймиліше створіння. До того ж ця тварюка дуже мстива — варто хоч раз її якось образити, дати копняка чи забрати те, що він їсть, і можна впевнено чекати всього спектру котячих підлостей.

Останнім часом ніхто не наважувався з ним зв'язуватися, і ось, здається, я нарвався.

— Котику! — жінка кинулася до тварини, підхопила її, почала цілувати й шукати поранення, а той активно вдавав із себе помираючого, користуючись нагодою. — Ти що з тваринкою зробив, живодер?! Під ноги дивитися не вчили?!

Я підвівся з підлоги й з ненавистю подивився на коменданта. Рука боліла, коліно також, спина не розгиналася, а ця невдячна особа стоїть, гладить свого рудого диявола, ще й звинувачує мене в чомусь. У мене там сенсація на YouTube чекає, а я тут поєдную неприємне з некорисним.

— Олено Михайлівно, йдіть до біса разом зі своїм Васенькою, — гримнув я. — Вам хто ту драбину приніс? Чуйні хлопці, яких ви називаєте наркоманами? Ну, от нехай вони назад її й відносять. Втрьох.

Я скрипнув зубами, відмахнувся від чергового хамства коменданта й пошкутильгав до себе в кімнату.