Читати книгу - "Чарівне горнятко"

— Тепер будь розумнішим! Ми прийдемо через рік.

Щоб не мати шкоди, бідняк зашив гроші в капелюх. Поклав його на голову й подався на ярмарок корову купувати. А коли проходив лісом, звіявся страшний вітер. Зірвав капелюха і шпурнув хтозна-куди. Шукав його чоловік, але не знайшов. Ніби нечиста сила вхопила й понесла.

Повернувся бідняк без капелюха і з порожніми руками. Минув рік. Ті двоє — знову на порозі.

— Ану кажи, що ти зробив з грішми?

Бідняк відповів:

— Гроші — полова, пішли з вітром.

Незнайомі довго сперечалися, махали руками. Потім подарували біднякові щастя. То був файний віночок з дуже дивних квіток. Бідняк повісив його на стіні та й пішов на рибу.

У хатині гейби засяяло сонечко. Стало весело-весело. Бідняк наловив повне відро риби. Прийшов, співаючи, додому. Не міг натішитися дітьми — вони здорові, аж рум'яні. Ніби хтось їх підмінив.

З вулиці почулося:

— Давай катрання, давай! Міняю на свистала, люстерка і шпильки… Давай катрання!

— Мамо, мамо! — закричали діти.

Жінка вибігла на вулицю. Глип на фіру — солом'яний кошик! Дала міняйлові катрання й забрала назад кошика.

Чоловік мацнув, а під соломою всі гроші!

Пішов ярмаркувати. Купив нові постоли й рушницю. Відтак ходив на полювання. Одного дня йшов лісом і побачив високо орла, що ніс дивну здобич. Бідняк прицілився й бабахнув із рушниці. Орел упав коло його ніг. Чоловік очам своїм не вірив: у пазурах був капелюх, якого звіяв колись вітер з його голови! Мац — гроші на місці!

Утішився чоловік і побіг додому. Купив собі файку, а дітям нові свистала.

Навідалися ті двоє людей, що залишили йому щастя.

— Ну, як ся маєш, господарю? Служить тобі щастя?

— Го-го, зранку до вечора!

Незнайомі посиділи мовчки, потім один із них почав:

— А таки ліпше щастя, ніж готові гроші.

— Маєш рацію, як жаба хвіст, — відповів сердито другий.

І пішли собі туди, звідки і прийшли.

А бідняк ще довго жив, файку курив і не одні постоли зносив.

ПРО КИРИЛОВУ ДУШУ[8]

Біда, кажуть, не спить, бо хати не має. Вона ходить по людях. Ото зайшла і до Кирила, бідного чоловіка, що мав жінку та купу дітей. Кирило не просив її у гості — вона сама прийшла й злидні з собою привела. Розсілася біда серед хати, як квочка з курчатами, і сказала, аби той Кирило тягнув її за хвіст до гробової дошки. І він тягнув. Коли набридло, взяв торбу на плечі й подався у світ шукати гараздів. А за селом його здибав дідич.

— Куди, чоловіче? — спитав.

— У світ.

— Чого?

— Шукати щастя.

— Хіба знайдеш?

— Аякже!

— Ні! Щастя боїться жебрацької торби. Ліпше продай мені свою душу. Дам тобі все, чого тільки схочеш.

— Най буде! Дайте мені грошей на десять років.

— Згода! Через десять років прийду по твою душу. А тепер ходімо, я дам тобі грошей.

Іде Кирило й думає: «За десять років або я умру, або пана шляг трафить — і все буде в порядку».

Дідич завів його до пивниці, насипав міх грошей. Повернувся чоловік додому. Зажив, як має бути. Діти більше не голодували, не ходили по селу в лахмітті, а жінка — гейби і помолоділа.

Але дні пропливали скоро, як дараби на Пруті. Лише настане новий рік і вже, дивись, минув, ніби в долоні сплеснув.

Сумний день підходив усе ближче й ближче.

Почав чоловік думати, як має позбутися того дідича, аби живцем не лізти в гріб. Але не міг придумати.

Одного вечора прийшов якийсь жебрак проситися на ніч.

Жінка дала йому повечеряти, постелила постіль і накрила новою веріткою. Удосвіта дід устав, подякував господарям і вирушив у дальшу дорогу.

Жінка вранці замітала в хаті й побачила вузлик з мідяками.

— Ади, чоловіче! Ці гроші, відай, випали від бідного старця.

Кирило схопив ті вузлики, побіг за жебраком.

— Візьміть, ви загубили, — сказав йому, коли наздогнав.

— Аби-сь був здоровий, чесний ґаздо, — відповідає дід. — Як, віддячити тобі за доброту?

— Чим ти мені віддячиш, бідний чоловіче? Як можеш, зроби так, аби той, хто вилізе ген на оту грушу, не міг з неї злізти.

— Все буде так, як хочеш, — погодився жебрак.- Іди собі додому.

Через кілька днів навідався дідич. Веселий і улесливий — лисом підшитий, псом підбитий. Питає Кирила:

— Ну, пожив по-панськи, чоловічку? Десять років раював. Тепер ходім до мого палацу, я візьму з тебе душу.

— Що ж, раз іти, так іти, — Кирило попрощався з жінкою і дітьми, потюпав за паном.

— Коли дійшли до груші, Кирило сказав:

— Перед тим, як маю розлучитися навіки з душею, я хотів би, пане, поїсти грушок. Зачекайте трохи, я вилізу й нарву.

— Е-е, ні, ти будеш довго там сидіти. Ліпше я сам — нарву раз-два… — і пан почав швидко роззуватися.

— Най буде й так, паночку, — і Кирило ще й підсадив дідича на дерево.

Той нарвав у пазуху грушок і хотів злізати, та груша не пускала: гілляки його тиснули до стовбура, тримали, як обценьками.

— Кириле, я не можу злізти! — перепудився панище.

— Не можете, то сидіть на дереві — кукайте, як зозуля.

Кирило посміхнувся і пішов додому. А пан ще й нині сидить на груші.

ЧУДОДІЙНИЙ МОЛОТОК І РАЙСЬКЕ ЯЙЦЕ[9]

Жив собі гуцул. Мав за маєтки дві долоні. Гарував у багача Онуфрія і корчмаря Мошка. Того, що заробляв, вистачало тільки на сніданок. На обід і вечерю мусив позичати. Скоро стільки він наборгував, що не міг відробити.

Це занепокоїло багача Онуфрія, і він сказав Мошкові.

— Ходім до гуцула, аби віддав борги.

Гуцул здалека побачив, що йдуть до нього гості. Подумав-подумав та й каже своїй жінці:

— Дай сюди якусь хустку.

— Нащо тобі?

— Хочу напасників дурити.

Жінка дала велику білу хустку. Гуцул зав'язав голову, понасував під хустку дрібних крейцарів і взяв молоток.

Увійшов багач Онуфрій, а з ним і корчмар Мошко. Гуцул сидить на стільчику, б'є молотком по голові і витягає крейцарі з-під хустки.

— Що ти робиш, гуцуле?

— Хіба ви сліпі? Кую гроші молотком. Стук — і крейцар, стук — і другий… Не треба вже до вас ходити на роботу.

— Віддай нам свій молоток, — сказав багач Онуфрій.- І будемо мати готовий розрахунок.

— Ага, віддай, а сам іди в жебри? Нема дурних!

— Ми тобі ще доплатимо, — обізвався Мошко.

— Це інша пара калошів. Давайте сто ринських. Онуфрій з Мошком висипали гроші й забрали молоток.

Прийшли до корчми. Мошко завив голову,