Читати книгу - "Напівзагублений"

мене дерева, переді мною розлога лука, а сонце вже доволі низько в небі. Довкола золотаве світло, прекрасна та спокійна картина, я обертаюся і бачу поміж деревами Габріеля. Він махає мені рукою, закликаючи підійти до нього, я ще раз дивлюся на луку, а тоді розвертаюся до Габріеля і враз лечу спиною назад у повітрі.

Це все, що я побачив першого разу і переповів Габріелю. Але відтоді я дізнався нові подробиці. Поміж деревами віддаляється чиясь темна постать. А в Габріеля у руці пістолет. Я лечу спиною назад у повітрі, і це справді схоже на політ, але потім я падаю горілиць на землю, дивлюся на небо і крони дерев, біль пронизує живіт, і я розумію, що мене підстрелили, а відтак усе провалюється в пітьму. На цьому видіння закінчується.

Здається, воно триває не більше двох хвилин, та після нього я вкриваюся потом, а моє черево починає по-справжньому пекти й судомити. Я знаю, що візія важлива, інакше вона мені не являлася б, та й, правду кажучи, бути підстреленим — завжди кепсько, але я ніяк не можу збагнути це видіння. Чому Габріель підкликає мене до когось, хто збирається мене застрелити? А тоді виникає найпаскудніше запитання, про яке я намагаюся навіть не думати. Чи, бува, не сам Габріель у мене стріляє? Але ж я знаю, що він ніколи не зробив би цього — я знаю, що він мене любить, — тож це тільки доводить, наскільки спотворено все у видіннях. Ти починаєш у них вірити всупереч тому, що знаєш напевно.

Я повертаюся в табір і падаю біля вогнища. Не певний, чому я повернувся. Збирався ж вирушати на південь і розставляти пастки на зайців, але згадую про це тільки зараз, коли я вже в таборі.

— Тебе не було досить довго. Ти загубився? — запитує Габріель, підходячи до мене.

Знову він зі своїми клятими паролями.

Я відповідаю:

— Ти помилився. Мав сказати: «Тебе не було дуже довго», — але насправді мене не було лише кілька годин, і все це повна маячня.

— Головне — передати загальну суть, а не намагатися повторити все слово в слово.

— Якби я був Ловцем, ти все одно був би вже мертвий.

— А ти все робиш для того, щоб так воно і сталося.

Я обсипаю його прокльонами.

Він човгає ногами, розкидаючи довкола бруд. Я витягаю Феїрборн і брусок, а тоді беруся його гострити.

Габріель сідає біля мене навпочіпки й запитує:

— Ти це зумисно робиш?

— Лише хотів усе оглянути. Перевірити.

— А мені здавалося, ти збирався сьогодні розставляти пастки на зайців.

Я дивлюся на нього.

— Просто відчуваю, що мені може пощастити. Можливо, натраплю на якихось Ловців.

Авжеж, я обіцяв нині вполювати зайців, а про Ловців подбати завтра, але я передумав. Хочу піти до Ловців і побачити, чи там не з’явилися нові.

— Нам потрібна їжа. Ти обіцяв розставити пастки.

— Це я теж зроблю.

— Зробиш? Справді? Чи знову зникнеш на кілька днів, і я не знатиму, живий ти чи мертвий?

Я продовжую гострити ножа.

Габріель торкає мене за плече.

— Натане, поговори зі мною. Прошу тебе.

Я відкладаю ножа й дивлюся йому в очі.

— Я ж тобі сказав. Зроблю і те, і те.

Габріель хитає головою.

— Чому ти не хочеш пояснити, що відбувається?

— Габріелю, ти знаєш, що відбувається. Я намагаюся знайти відьму, яка вбила мого батька. Хоча вона мов крізь землю провалилася. Але добре, що, шукаючи її, я знаходжу бодай Ловців. Їх тут довкола море. Країна велика, та я їх знаходжу і вбиваю.

— Ти серйозно думаєш, що зможеш їх усіх убити?

Він запитує щиро, та мені здається, насамперед він хоче пересвідчитись у моїй здатності розважливо думати перед вчинком.

Я всміхаюся та намагаюся вдати з себе якомога божевільнішого.

— Мій батько вважав, що зможу.

Габріель відвертається від мене, хитаючи головою, і каже:

— Іноді мені здається, що ти прагнеш власної смерті.

Мені й самому іноді так здається, але тільки не тоді, коли я у двобої. У такі миті я понад усе на світі прагну залишитися живим.

Габріель веде далі:

— Ти щоразу ризикуєш своїм життям. От вони якраз можуть тебе вбити, Натане.

— Я стаю невидимим. Вони дізнаються про мою присутність, коли для них уже запізно.

— Ти однаково можеш потрапити під кулю. Вони стріляють зусібіч, і це просто диво, що тобі досі не дісталося. Ти ж мало не помер від ловецької кулі в Женеві. Її отрута тебе майже вбила. Твоя рана…

— Я дію обережно. І я вправніший за них усіх. Набагато вправніший.

— Але ж і вони можуть ставати невидимими. Вони й далі можуть…

— Кажу тобі, я дію обережно.

Габріель супиться.

— Мова не лише про тебе. Через твої напади тут з’являється дедалі більше Ловців, вони наближаються до нас і до Ґрейторекс, загрожують усім нам.

— Ґрейторекс зі своєю зграєю постійно тренується, готуючись до таких ситуацій, хоча, наскільки я пригадую, минулі два рази ми змінювали розташування табору аж ніяк не через бойові дії, бо тільки я тут убиваю Ловців і тільки в мене руки у крові. Таке враження, що їм у таборі йдеться лише про вишкіл, переховування і…

— Ти знаєш, що це несправедливо.

— Щодо мене це теж несправедливо.

Я проводжу пальцем по лезу Феїрборна, і на пальці виступає кров. Я смокчу його, потім зцілюю ранку, а відтак ховаю брус у рюкзак, а Феїрборн у піхви.

— Натане, ще двійко мертвих Ловців не змінять перебіг війни. Нічого вони не змінять.

— Скажи це їм, коли я розтинаю їхні черева.

— Ти знаєш незгірше за мене, що більшість з них ще діти. Ними просто маніпулюють, щоб вони вірили в Соулову справу. Ми воюємо не з ними, а з Соулом. Він верховодить у Раді Білого відьмацтва; він і Волленда залучив до всіх тих магічних збочень. Ось із ким тобі потрібно боротися. Це вони розпочали війну, і вона закінчиться тільки тоді, коли буде вбито їх.

— Ну, скоро я й до них доберуся. Сприймай усі ці мої напади як підготовку, тренування. Коли я опаную всі батькові Дари, то буду готовий виступити проти Соула.

— А тим часом ти тренуєшся, вбиваючи дітей.

Я стаю невидимим, видобуваю з піхов Феїрборн і знову стаю явним, приставивши кінчик ножа йому до горла.

— Габріелю, вони Ловці. Вони співпрацюють із Соулом, щоб виловлювати нас і вбивати, але я маю намір натомість виловлювати й убивати їх. Усіх до одного. Молодих чи старих. Зелених новобранців чи стріляних ветеранів. Вони