Читати книгу - "Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Їй зле? Вона поранена? Чорт забирай, Ерагоне, скажи мені правду: вони її поранили?
— Зараз вона не відчуває болю. Це все, що я можу сказати, бо всі мої сили пішли на те, аби відчути її свідомість. Мені не вдалося з нею поговорити. — Ерагон не признався, що відчув іще одну істоту, яка викликала в нього чимало підозр. — От кого я не відчув, так це разаків або летрблаків. І навіть якщо я й проґавив разаків, то їхні батьки мали б бути дуже могутніми, а їхня життєва сила мала б сяяти, ніби тисяча ліхтарів, і бути такою потужною, як і в Сапфіри. Повір мені, брате, окрім Катріни та ще кількох сплесків світла, у Хелгрінді панує цілковита темрява.
Вислухавши Ерагона, Роран спохмурнів. Він стис лівий кулак і, пильно зиркнувши на скелю, оповиту пурпуровими хмарами, сказав низьким, рівним голосом:
— Це байдуже.
— Чому?
— Ми ж не будемо нападати сьогодні вночі, адже саме вночі разаки стають найсильнішими! Слід бути неабиякими зухвальцями, аби на таке наважитись. Ти згоден зі мною?
— Авжеж.
— Давай почекаємо до світанку, — Роран тицьнув пальцем на рабів, прикутих до скривавленого вівтаря. — Якщо за ніч ці бідолахи зникнуть, тоді ми напевно знатимемо, що разаки тут. А якщо ні, то нам залишатиметься тільки проклинати свою гірку долю, бо вони втекли від нас. Тоді ми звільнимо рабів, урятуємо Катріну й полетимо назад до варденів, перш ніж Мертаг натрапить на наш слід. У всякому разі, я дуже сумніваюся, що разаки надовго залишать Катріну без нагляду. Принаймні, якщо Галбаторікс хоче, аби вона вижила й аби він міг використовувати її як приманку.
Ерагон кивнув на знак згоди. Йому кортіло звільнити рабів прямо-таки зараз, проте тоді б вороги запідозрили, що тут щось негаразд. І навіть якщо разаки прийдуть забирати свою вечерю, то вони із Сапфірою нічим не зможуть допомогти бідолашним рабам. Адже битва між драконом та летрблаком привернула б надто багато уваги. Більше того, Ерагон чудово розумів, що ані він, ані Сапфіра з Рораном не матимуть жодних шансів вижити, якщо Галбаторікс дізнається, що вони на території його Імперії.
Він відвів погляд від прикутих людей: «Як же мені хочеться, аби разаки були на іншому боці Алагезії або принаймні не відчували сьогодні голоду».
Після цього Ерагон і Роран злізли з верхівки невисокого пагорба, за яким ховалися, а внизу, пригнувшись до землі, побігли по глибокій западині. Поступово западина перейшла у вузький ярок, вимитий водою й розкреслений крихкими шарами сланцю.
Глянувши вгору, Ерагон побачив крізь зарості колючок перші зірки, що з'явилися на оксамитовому небі. Вони здавались холодними і якимись гострими, ніби яскраві шматочки криги. Помилувавшись ними, юнак разом зі своїм братом став пробиратися на південь, до їхнього табору.
НАВКОЛО ВОГНИЩА
Невисоке багаття пульсувало, ніби серце якоїсь величезної тварини. Час від часу жменька золотавих іскор спалахувала й пробігала поверхнею дерева, перш ніж зникнути у розпеченій білій розщелині.
Вмираюче багаття, яке розвели Ерагон і Роран, ще палахкотіло червоним світлом, вихоплюючи з темряви латку кам'янистої землі, кілька сірих кущів та зарості ялівцю.
Ерагон сидів, випроставши босі ноги вбік рубінових головешок й зіпершись спиною на вузлувату луску м'язистої передньої лапи Сапфіри. Він насолоджувався теплом. Навпроти нього на міцному, мов залізо, висушеному вітром старому стовбурі, сидів Роран. І щоразу, коли він робив якийсь порух, стовбур видавав пронизливий скрегіт, через що Ерагонові кортіло заткнути вуха.
На якусь мить у западині запанувала тиша. Навіть головешки тліли без жодного звуку, бо Роран назбирав лише сухого гілля, в якому не було жодної краплинки вологи. Завдяки цьому багаття не диміло, адже дим міг легко привернути увагу ворожого ока.
Юнак щойно закінчив розказувати Сапфірі, що саме він бачив упродовж сьогоднішнього дня. Зазвичай, йому ніколи не доводилось цього робити, оскільки думки й почуття вільно перетікали між ними, ніби вода з одного боку озера на інший. Але цього разу Ерагон заблокував свій розум, тому що вони з Рораном ходили на розвідку. Тож він був заблокований весь час, як не брати до уваги тих кількох хвилин, упродовж яких він подумки спробував проникнути в лігво разаків.
На якийсь час запала мовчанка, а потім Сапфіра позіхнула, показавши ряди величезних гострих зубів. «Вони можуть бути жорстокими та злими, але найбільше мене вражає те, що разаки вміють так зачарувати свою жертву, що вона сама починає хотіти, щоб її з'їли. І вони великі мисливці, якщо вміють таке робити… Можливо, я й собі спробую так колись зробити».
«Але ніколи, — Ерагон відчув, що обов'язково має це додати, — ніколи не роби цього з людьми. Спробуй зробити це з вівцями або ще з кимось».
«Люди чи вівці — для дракона це не має жодного значення». Сапфіра захихотіла, а в її довгому горлі пролунав гуркіт, що віддалено нагадував грім.
Ерагон легенько відштовхнувся від драконової лапи, а потім нахилився вперед і підняв палицю з глоду, що лежала поруч. Він потер її долонями, насолоджуючись грою світла на відполірованих вигинах коріння, на металевих кільцях і на великому гострому вирості, що прикрашав її знизу.
Цю палицю Ерагонові дав Роран, щойно вони залишили варденів на Палаючій рівнині. «Тримай, — сказав він, — Фіск зробив її для мене, коли разаки поранили мене в плече. Я знаю, ти втратив свого меча, тож вона може стати тобі в пригоді… Якщо ти схочеш мати новий меч, я не заперечуватиму, але повір, майже будь-яку битву можна виграти кількома ударами міцної палиці». Ерагон трохи поміркував і відразу ж згадав палицю, з якою завжди ходив Бром. «Якщо в Брома була палиця, то чом би й мені не воювати нею?» — вирішив юнак і таки відмовився від нового меча. Правду кажучи, після того, як він втратив Зарок, у нього не було жодного бажання мати якийсь інший меч. Тієї самої ночі він зміцнив свою палицю і руків'я Роранового молота кількома закляттями. Тепер вони могли зламатися лише під дією якоїсь надзвичайної сили.
Потому юнак поринув у неприємні спогади: ось Сапфіра пірнає в хмари, переслідуючи червоного дракона та його Вершника. Ось навколо Ерагона сумне жовто-гаряче й пурпурове небо. Ось вітер завиває йому у вухах… Ось його пальці починають терпнути від удару меча об меч під час бою з таємничим Вершником… Ось він зриває з ворога шолом і впізнає свого друга Мертага, якого давно вважав небіжчиком… Ось глузлива посмішка на обличчі Мертага й Зарок у його дужих руках…
Ерагон так заглибився в
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри», після закриття браузера.