Читати книгу - "Сліди залишаються"

Іноді тривалий час, особливо після обіду, ніхто не проходив по сходах. Але навіть і тоді для Пешо було цікаво сидіти разом з Koctojeo та розглядати численні ілюстрації, наклеєні на стінах тісної кімнатки. Тут було все — футболісти збірної «Ударник», Затопек на олімпіаді, боротьба Папа з американським негром Уебом, Московська обсерваторія, вулкани Камчатки, озеро Байкал, танкова атака під Сталінградом, льотчик Маресьєв та багато іншого, що стало для хлопчиків зовсім близьким.

Вони й тепер пішли в кімнатку, зачинили двері майже перед Юлиним носом і поважно розсілися на стільцях.

Вислухавши історію з обміненим ключем, Коста потер долонею своє гостре підборіддя, як це робив його батько. Його довгасте худеньке обличчя набрало заклопотаного вигляду.

— Скільки, по-твоєму, років тому чоловікові? — спитав він здивовано.

Пешо замислився — йому завжди було дуже важко визначати роки дорослим людям.

— Мабуть, років сорок-п’ятдесят, якщо й не більше…

— Товстенький, кажеш?

— Дуже товстий… Такий, весь у білому.

— Немає такого в нашому будинку! — відразу рішучим тоном заявив Коста.

— Ну, як же немає? Він сам сказав, що живе тут!

— Ти ще будеш говорити, хто живе в будинку? — образився Коста. — Адже він має маленьку дівчинку?

— Він сказав…

— Ну от, в будинку є три дівчинки… Павлинчин батько молодий, носить значок ГПО… Батько Зоре зараз не в Болгарії — навчається десь в Угорщині, але й він молодий. Тільки Вірчин батько літній, але він тонкий, як паличка…

— Ти впевнений?

— Як я можу бути не впевнений… Та я тут у кожної людини навіть зуби знаю!

Пешо розумів, що Коста не хвастає, і, спантеличений, замовк. Що за дивна і таємна історія? Виходить, чоловік у білому збрехав їм! Але навіщо було йому брехати? Яку користь він може мати від цього? І чому доросла людина бреше дітям без будь-якої потреби?

Доки хлопці розмірковували і дивувались, до кімнатки зайшов Веселин. Він вислухав загадкову історію, здивовано підвівши брови, потім, не сказавши ні слова, глибоко замислився. Раптом обличчя його проясніло, в очах з’явився чудний блиск — він завжди мав такий вигляд, коли розповідав хлопчикам про свої винаходи.

Подумаємо, що це може бути! — промовив Веселин. — Що б там не було, а ключ не впав з неба… Якщо той чоловік не живе в цьому будинку, значить, живе в одному з суміжних — лівому чи правому… Інакше, звідки ж міг взятися цей ключ?

Трохи дивно, — сказав Пешо. — Суміжні будинки досить далеко…

Не так уже й далеко, — заперечив Коста.

Хлопчики вийшли на задній дворик. Обидва суміжні будинки були метрів за десять від місця, де впав ключ.

— Отже, — глибокодумно похитав головою Веселин, — щоб ключ упав тут з сусідніх будинків, його треба кинути, а не впустити…

— Із силою кинути! — сказав Коста. — Я питаю, навіщо дитина кидатиме з такою силою ключа?

— Була сердита й кинула, — відповів Пешо. — Буває…

Хлопці замислились.

— Знаєте що? — першим запропонував Коста. — Перевіримо у швейцарів суміжних будинків, чи живе там такий чоловік!

— Дуже добре! — погодились в один голос Пешо і Веселин. — Ходім зараз!

Коста замкнув свою кімнатку, і всі троє подалися до виходу. Та тільки вийшли з парадного, спинились, як остовпілі, на порозі.

Назустріч їм по тротуару йшов чоловік у білому костюмі. Повне його обличчя здавалось підпухлим, очі почервоніли. В руці він ніс величезну базарну сумку.

Тут щось є!

Троє друзів так були приголомшені несподіваною зустріччю, що не встигли озватись. Поки Коста і Веселин здивовано переглядалися, Пешо не зводив очей з дивного чоловіка в білому. В цей момент і незнайомий подивився на нього, але тільки одну мить, і швидко відвів очі. Та все ж хоч би який побіжний був цей погляд, Пешо відчув, що той пізнав його — щось неприємне й холодне мигнуло в зеленкуватих очах. Далі він пішов не оглядаю чись.

Першим опам’ятався Коста.

— Цей? — спитав він тихо, все ще вдивляючись в широку, рівну спину людини в білому костюмі.

— Цей! — відповів Веселин.

— Цей! — тихо погодився Пешо.

— Тоді, чому ви не зупинили його?
Обидва не могли пояснити, чому вони цього не зробили.

Хлопці зараз відчували якусь незручність і навіть сором; несподівана зустріч просто приголомшила їх на місці.

— А цікаво, чому він прикинувся, що не впізнав нас? — задумливо спитав Пешо.

— Може, він нас не бачив? — припустив Веселий.

— Ні, він бачив мене і впізнав, — сказав похмуро Пешо. — А прикинувся, що не знає мене зовсім!

— Значить, ще не знає, що ключі обмінені, — втрутився в розмову Коста. — Це досить дивно…

— А найдивніше те, що я його вперше бачу на нашій вулиці…

— Ні, ні! — енергійно заперечив Коста. — Я його бачив, він живе в сусідньому будинку… Зараз спитаю у бая Ламбі про нього…

Бай Ламбі був швейцаром у будинку, що стояв ліворуч від того, де жив Коста. Коли хлопці прийшли до нього, він мив великою ганчіркою мозаїку на сходах, щось мугикаючи собі під ніс. Худе обличчя його було, як завжди, заросле густою щетиною, погляд задирикуватии і недобрий, але хлопчаки не сердились, бо знали, що він хворіє виразкою шлунка.

— Бай Ламбі, — почав обережно Коста, — як звати того огрядного чоловіка в білому костюмі, який недавно звідси вийшов?

— А тобі що до того? — сердито пробурчав бай Ламбі.

— Та так, просто питаю…

— Тоді питай у того, що віє…

Хлопці перезирнулися. Коста замислився, потім хитро продовжував:

— У нас лист з помилковою адресою… Я думав, чи не його…

Лише тепер бай Ламбі подивився на хлопчаків.

— Асен Тороманов… Живе недавно тут…
 — Здається, він журналіст? — вів далі Коста.

— Який там журналіст? — відповів сердито бай Ламбі. — Має якусь крамничку з брошками і гребінцями…

— А ви не помиляєтесь?… Якщо він має крамничку, то чому ж він не там? Зараз робочий час…

— Адже ти про того питаєш, що недавно пройшов, у білому костюмі?

— Про нього…

— Ну, то в крамничці дружина його…

— А хто доглядає дитину?

— Яку дитину?

— Адже в нього є маленька дівчинка.

— Відчепіться від мене! — знову розсердився бай Ламбі. — Яка дівчинка? Немає в нього ніякої дівчинки!

— Але, бай Ламбі, я серйозно у вас питаю, — сказав здивовано Коста. — Я знаю, що в нього є дівчинка!

— Якщо ти стільки знаєш, то забирайся геть! — крикнув нервовий швейцар й знов нахилився над східцями.

Хлопчики мовчки глянули один на одного. Довідатись іще про щось