Читати книгу - "Приватне доручення"

він сухо і по-військовому лаконічно, — з постів повідомили, що на великій висоті невідомий літак перетнув повітряний простір над державним кордоном. Курс — південний схід. В З години 15 хвилин наші винищувачі за 250 кілометрів на південь від кордону виявили реактивний бомбардувальник. На накази винищувачів слідувати за ними з бомбардувальника повели вогонь. Наші відповіли тим же. Порушник задимив і почав знижуватися. Він досить вдало приземлився на кукурудзяному полі колгоспу «Шлях до комунізму».

Степаничев слухав авіатора, не перебиваючи, лише іноді поглядав на нього, її — Колгоспниками і працівниками місцевого райвідділу, — продовжував льотчик, — затриманий екіпаж: два офіцери — пілот і штурман, і сержант — стрілок-радист. Сержант поранений в плече і зараз в лікарні…

Машина вже наближалася до великого будинку, в якому містилося Управління, коли Степаничев скомандував:

— Ану, давайте до літака!

Круто розвернувшись, «Побєда» помчала за місто.

Біля підбитого бомбардувальника чергували працівники державної безпеки, ходили авіаційні експерти.

Після поверхового огляду генерал поцікавився;

— Як поводять себе наші «гості»?

— Спокійно, наскільки дозволяв їхне становище, — посміхнувся полковник з обласного Управління, — В один голос твердять, що заблудилися.

— Де ви їж розмістили?

— В райвідділі.

— Так, так… Ну, що ж, поїдемо спершу до пораненого. Подивимось.

Сержант-стрілок після переливання крові отямився. Блідий і ослаблий, лежав він на високо збитих подушках. Спершу налякано, а потім винувато і збентежено дивився на рожеві пальці медсестри, яка спритно перев'язувала йому плече.

Страх ще не залишив його, і на кожен рух в коридорі сержант тривожно повертав голову, прислухався, але, нарешті, заспокоївшись, втомлений, заплющив очі. Він розумів: попереду має бути важливе, велике, що, безумовно, визначить його подальшу долю. Він думав, як поводити себе в цій чужій, незнайомій країні, але думки плуталися і збивалися. Врешті-решт, він, Герберт Деніс Прейс, виконував наказ, а не сам поліз в цю найнеприємнішу історію. В його становищі краще говорити правду.

Постукавши, зайшов Степаничев. Генерал досить добре володів мовою тієї країни, підданцем якої був поранений, щоб обійтися без перекладача.

— Як ви себе почуваєте, сержанте?

Почувши рідну мову, той здригнувся. Але вгадавши під білим халатом погони, опустив очі й обм'як.

— Дуже добре, сер.

Степаничев не квапив його. Сів поруч на білу табуретку, подивився в історію хвороби, подану лікарем.

В халаті він відчував себе незвично. Генерал відкинув полу і тут же перехопив переляканий погляд сержанта, що зупинився на широких лампасах.

Мовчанка тривала хвилин п'ять. Потім, переборюючи біль, з твердою рішучістю поранений звівся і сів.

— Я хочу говорити, сер.

— Ну що ж, це дуже добре, — посміхнувся генерал. — Скільки вам років, сержанте?

— Двадцять, сер.

— Молоді, а встигли багато. І постріляти, і кров за батьківщину пролити, і в полон потрапити.

В сержанта почервоніли вуха.

Степаничев продовжував:

— А знаєте, в нашій пресі, напевно, не сьогодні-завтра появиться ваше прізвище. Так і так, мовляв, — Герберт Прейс — повітряний пірат, Потім, звичайно, буде спростування ваших газет. Відмовляться від вас, сержанте; заявлять, що це наша пропаганда. Ну, добре, відмовляться, А вам то як? Мабуть, у вас і мати є? Уявляєте собі, що з нею буде?

— Не знаю, сер. Я покладаю надії на вашу шляхетність, — тихо відповів поранений.

— Тоді давайте говорити щиро. Всю правду. Брехня не допоможе. У нас, в росіян, є прислів'я: брехнею ввесь світ обійдеш, та назад не повернешся.

— Я буду говорити лише правду, сер, — пожвавішав сержант.

— Слухаю вас, — підсів Степаничев до ліжка.

— Я служив, — почав Герберт Прейс, — стрілком-радистом середнього бомбардувальника 1-ї ескадрильї, 6-го полку, 3-го з'єднання авіації стратегічного удару групи окупаційних військ в Західній Німеччині.

Все це поранений випалив за одним подихом, і Степаничев зрозумів: сержант хвилюється і надіється, що оця точна довга фраза повинна засвідчити про його повну згоду відповідати на всі запитання.

— 7 липня, тобто вчора, — продовжував Прейс, — мене викликав командир ескадрильї і наказав іти в нічний польот для випробування якихось приладів на машині номер 7 штабної ескадрильї; стрілок сімки сержант Фредерік Пассад ж захворів, Я ж добре знав, що за хвороба у Пассаджа. В барі «Мальва Рейна» він перебиті весь посуд і з-за якоїсь рудої дівки поліз у бійку з хлопцями з морської піхоти. Власник бару сумнівався потім: везти Пассаджа відразу в морг чи, може, армійські медики ще повернуть його клієнта до життя. Але, пробачте, сер, я трохи збочив. Летіти повинні були дуже високо, і командир сімки, цей, високий, з бородавкою на щоці, наказав зодягнути хутро. Йшли без вогнів на висоті 10–11 тисяч над хмарами. Уже в повітрі, виглянувши з свого ковпака, я помітив у машині пасажира — плечистого, зодягнутого в такий же комбінезон, як і ми. Мабуть, хтось з інженерної служби, — подумав я. Зв'язок з землею по радіо не підтримували. Мені з самого початку не подобалася оця нічна прогулянка. Хотів був запитати в штурмана, куди летимо, але в шоломофоні у відповідь пролунала така лайка, на яку здатний лише наш штурман. Перевіривши локаторний приціл, я ще раз, але вже обережно, поглянув на пасажира. Через нього, мабуть, і затівалася вся оця катавасія. Щоб він провалився! І він, дійсно, провалився, сер. Але я забігаю вперед.

— А ви не поспішайте. Не так будете втомлюватись, і мені легше буде, — посміхнувся генерал.

Поранений здивовано і вдячно глянув на генерала. Але відразу ж насупився, вмостився якомога зручніше і знову почав розповідати.

— Лампи світилися лише на приладах, і я не міг розгледіти пасажира, але помітив, що той скинув комбінезон, хоча в машині було не так уже й жарко, і залишився в звичайнісіньких штанях та безрукавці. Потім дістав велику коробку з цигарками, я таких не зустрічав, і чиркнув запальничкою. Отут і побачив я довгий шрам у нього на руці. Він закурив, зодягнув цивільний піджак, легкий плащ, закріпив парашут, перев'язав шнурком комбінезон і пристібнув його до десантного ранця. Висунув з-під лавки чемодан. Дивак! — подумав я. — Чи не збирається він стрибати вночі?! Але в шоломфоні пролунала команда: «Увага!», і мені довелося перенести свою увагу на прямі свої обов'язки. Потім командир загорлав до штурмана: «Півсправи зроблено! Ми майже над ціллю!» Машину дуже кидало. Так буває над горами. За бортом — пітьма. Швидкість помітно зменшилась. Коли я втретє поглянув униз, то помітив, що пасажир, щулячись від холоду, стоїть над нижнім люком. На голові в нього такий же шоломофон, а на обличчі якась маска, схожа на кислородку, лише з дуже великими вигнутими окулярами. Навіщо йому кисень, коли ми вже йшли на нормальній висоті! Начіпляв він на себе багато, варт би було захопити