Читати книгу - "Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько. Книга друга"

Муфтик аж спав з лиця.

— А пацюки, — прошепотів він. — Адже там пацюки…

Згадка про пацюків не потішила й Півчеревичка та Мохобородька. Але знайти Півчеревичкову медаль конче треба, тут двох думок бути не може. Муфтикова машина за-фуркотіла знову, і друзі заходилися шукати шлях до руїн палацу.

СЕРЕД РУЇН ПАЛАЦУ

Трохи поблукавши, Муфтик урешті знайшов досить широкий і без вибоїн шлях, що вів прямо до руїн. Що ближче до мети, то серйознішими, мовчазнішими ставали друзі, а надто після того, як величезний сірий пацюк прошмигнув перед самим радіатором автомобіля.

— Кажуть, пацюки страшні ненажери, — занепокоївся Муфтик. — Цікаво, чи згризуть вони автомобільні покришки.

— Принаймні гас із ламп вони п’ють, — підпрягся Півчеревичок, виявляючи цим і свою обізнаність. — Після гасу їм, мабуть, смакуватиме гума.

Ці слова не на жарт стривожили Муфтика.

— А в мене жодної запасної покришки, — зітхнув він.

На що Півчеревичок твердо мовив:

— А в нас і жодної запасної медалі нема. Чиргикай далі, Муфтику! В усякому разі, одна медаль стократ цінніша за чотири нікчемні автомобільні покришки. Поганяй далі, хоч на самих обіддях!

Та поганяти було вже нікуди. Дорога кінчилася, попереду височіли руїни палацу. І Муфтик рішуче спрямував свою машину через пролом у стіні.

Скреготнули гальма.

І раптом…

— Ой леле! — вигукнув Півчеревичок.

— Яке жаховисько… — прошепотів Мохобородько.

Муфтик затулив очі руками.

Фургончик так різко загальмував, що, зупинившись, й досі тихо тремтів. Здалося, навіть бездушна машина й та здригається від страхітливого видовиська, що виникло перед ними.

І хоч друзі були готові до зустрічі з пацюками, вони не могли навіть уявити, що потраплять у таку незліченну пацючу зграю, від самого вигляду якої кров холола в жилах. Це огидне збіговисько живим килимом застеляло кожен клаптик землі серед руїн. Воно було мов сіра піна, котра подекуди набігала й на мури, бо не всім пацюкам вистачало місця долі. А очі, пацючі очиська! Якою люттю вони го-ріли!

— Любий Півчеревичку, — заскімлив Муфтик, одважившись нарешті відтулити очі. — Я подарую тобі свою медаль, але тікаймо звідси якомога хутчіше.

— І я можу віддати тобі свою медаль, Півчеревичку, — підтримав Муфтика Мохобородько. — Ти носитимеш їх по черзі або дві разом.

Та перш ніж Півчеревичок спромігся щось одповісти, звідкілясь, згори, долинуло сорочаче стрекотання. Цього разу воно було справді знущальним — нібито білобока переможно-глузливо сміялася з чоловічків.

Лише тепер друзі звернули увагу на розлогу сосну, що росла посеред руїн. І треба ж таке — на її верхівці красувалося сорочаче гніздо. Саме звідти й линуло це нахабне джерготання.

— Друзі, — несподівано тихо й дуже серйозно почав Півчеревичок. — Ви ладні щиросердно подарувати мені свої медалі, і я вам за це, слово честі, безмежно вдячний. Але пригадайте-но, за що ви ці медалі одержали. За хоробрість, чи не так? Всі ми відзначені за відвагу. То невже ми, сміливці, облишимо почате і ганебно втечемо? Особливо тепер, коли ми так близько до мети?

Муфтик поглядом зміряв відстань од фургончика до сосни.

— Воно-то близько, — зітхнув він. — Але між нами і нашою метою — щонайменше дві тисячі пацюків.

Півчеревичкові слова так дошкулили Муфтикові й Мохобородьку, що ніхто з них уже не думав про втечу. Що тут вдієш — якщо їх нагороджено за відвагу, то треба цю ношу нести гідно.

— На верхівку сосни видряпатись можна, — зауважив Мохобородько. — Річ у тім, як продертися до дерева крізь пацючу орду.

— Авжеж, авжеж, — кивнув Муфтик. — Ото ж то й воно.

Саме в цей час під сосною почалося щось дивовижне.

Пацюча зграя, збившись щільно, звільнила клаптик землі завширшки в два кроки. В коло вийшли двоє пацюків.

Один із них був звичайний — середній, із гладенькою шерстю. Однак рухався пацюк якось незграбно, відчувалося, що він вийшов із зграї наперекір своїй волі. А навпроти нього стояв пацюк принаймні завбільшки як середній кіт: здоровенний, вгодований і самовпевнений звір. Він глипнув знічев’я на збіговисько, тоді вишкірив зуби і люто уп’ялився прямо в очі другому пацюкові. Довго жоден з них ані поворухнувся.

— Що там діється? — здивувався Муфтик. — Що ці па цюки хочуть один від одного?

— Вони б’ються, — сказав Мохобородько.

Незважаючи на серйозність становища, Півчеревичок розплився в широкій посмішці.

— Здається, вони просто граються у витрішки, — сказав він. — Як ми свого часу з котами.

Мохобородько кивнув.

— Цілком правильно, — погодився він. — Вони намагаються передивитися один одного — в такий спосіб б’ються. Пацючий погляд — найгрізніша його зброя. Погрожую чи поглядом, пацюк може убити свого ворога, навіть не гризнувши його.

Це Мохобородькове зауваження вмить розвіяло Півче-ревичкову веселість. Пацюки тим часом продовжували свою незвичайну бійку. Тепер більший пацюк почав кружляти навколо свого супротивника. Він люто настовбурчив шерсть і погрозливо клацав зубами. А незліченна зграя стежила за двобоєм, затамувавши подих, мов під час захоплюючої циркової вистави.

— Та не дуже мені й потрібна та медаль, — мовив Півчеревичок тремтячим голосом. — Як на мене, можемо хоч зараз повертати назад.

Водночас він перестав ворушити пальцями, чого з ним майже ніколи не траплялося.

Мохобородько і Муфтик здивовано поглянули на Пів-черевичка. Безумовно, пацючий бій — це справді жаховисько. І нічого дивного, що він так вразив Півчеревичка. Та все ж таки… Адже зовсім недавно їхній товариш просторікував про хоробрість і до того ж надто переконливо й твердо.

— А хоробрість? — запитав Муфтик. — Як же з хоробрістю?

— Таж ця медаль не зробить мене відважнішим, якщо я вже такий є, — виправдовувався Півчеревичок. — Я гадаю, що взагалі не варто переоцінювати значення всіляких значків і медалей.

Однак Муфтик і Мохобородько вже не погоджувалися відступати. Одного разу вони вже спасували, і тоді саме Півчеревичок своїми переконливими словами додав їм упевненості. Тепер вони мусять підтримати свого друга.

— Вище голову, Півчеревичку!— підбадьорив Муфтик.

А Мохобородько додав:

— Адже всі ми боїмося цих гидотних пацюків. Та справжня відвага в тому, що хай навіть жижки трясуться, а ти, попри все, стій незрушно і не блискай п’ятами.

Півчеревичок нічого не відповів, тільки ледь-ледь заворушив пальцями.

Пацючий двобій тривав уже близько години, а може, й більше. Ситуація майже не змінилася. Великий пацюк кружляв навколо меншого, а той лякливо притискався до землі.

Мохобородько раптом сказав:

— Нам потрібна зброя проти пацюків.

— Правильно! — вигукнув Півчеревичок. — Була б у мене зараз рогатка…

Та Мохобородько