Читати книгу - "Сто років самотності (збірка)"

побачили ефемерний образ — осяяного ореолом безтілесного старця в білій полотняній одежі, який мовчки поблагословив нас з президентського балкона і за мить зник, але й цієї миттєвої з'яви було достатньо, щоб ми впевнилися, що він є; він, невсипущий, дбає про нас вдень і вночі», — так згадує про ті пам'ятні дні безіменний оповідач з «Осені патріарха».

Міфи, які творить про себе президент, і ті, що творить про нього натовп, — це криві дзеркала, котрі безмежно множать ідеалізовані зображення, зачаровані кола сліпоти...

Отже, Ґарсіа Маркес і тут не заглиблюється в економіку, політику, ідеологію, не кажучи вже про психологію. Його ніби цікавлять лише дві речі — влада, що не має жодної мети, крім особистого абсолютного утвердження і абсолютного збереження, та людина, яка страждає й знелюднюється під тиском тієї влади.

За Маркесом (а, мабуть, й за іншими митцями «магічного реалізму»), чи не найяскравішим утіленням такої людини є саме латиноамериканець. Цієї ж думки, схоже, дотримувався й Гемінґвей — бо у повісті «Старий і море» зробив своїм героєм кубинця Сантьяго, котрий не дав себе зламати ні океану, ні акулам, ні долі...

У Ґарсіа Маркеса люди опираються не так навіть долі, як світобудові. І, може, не так навіть їй опираються, як не воліють по-справжньому на неї зважати... З цього погляду вони начебто абсолютно вільні, — зрозуміла річ, лише «внутрішньо»...

А от у «Ста роках самотності» найбільш асоціальним героєм, мабуть, слід визнати саме полковника Ауреліано Буендіа. Однак тут це виглядає не таким вже й безперечним, бо всі Буендіа майже однаково асоціальні, лише кожен на свій кшталт...

Але полковник серед них усіх і справді найбільш прикметний. Зверніть хоча б увагу на його досить дивні стосунки з головним політичним ворогом генералом Монкадою, що очолює війська «консерваторів».

«Запам'ятай, куме, — сказав він йому, — тебе розстрілюю не я. Тебе розстрілює революція». Щось подібне ще міг би сказати за більш наївних часів нашої громадянської війни 1917—1920-го років якийсь «червоний» своєму «білому» родичеві, навіть кумові. Але аж ніяк не слова наступні: «Адже ти знаєш не гірше від мене... що всякий військовий трибунал — це фарс, а насправді тобі доводиться квитатися за злочини інших». І генерал у відповідь передрікає: «...то ти ще й розстріляєш мою куму Урсулу (Тобто, власну матір полковника. — Д. 3.), щоб заспокоїти своє сумління».

Однак, коли Монкада просить надіслати деякі пам'ятні речі своїй дружині, полковник Буендіа погоджується, навіть каже, що зробить це «з великим задоволенням». І тут маємо справу не з якимось дивовижним цинізмом, а саме з вододілом між «випадковістю» соціальної ролі та «справжністю» екзистенціального буття...

Цікаво, що Урсула (мати, бабка, прабабка й навіть прапрабабка усіх Буендіа, яка прожила на світі сто сімдесят років) якраз симпатизує консерваторам, бо вони, мовляв, поважають церкву. Та й її син, полковник, нарешті збагнув, що «єдина справжня різниця між лібералами й консерваторами полягає нині в тому, що ліберали відвідують ранню месу, а консерватори — пізню»... Тим-то він усе життя або хапався за зброю, або відкидав її геть; а Урсула врешті-решт прийшла до висновку, що «все в світі рухається по колу»...

У вищезгаданій розмові між автором «Ста років самотності» і його колегою Маріо Варґосом Льйосою останній торкнувся того химерного епізоду з роману колеги, в якому йдеться про три тисячі макондських робітників, що страйкували й тому були розстріляні владою, але ніхто буцімто про це нічого не знає. І Льйоса з того приводу сказав: «Це здається фантастичним, але є самісінькою повсякденною реальністю».

Але ж така подія має шанс бути замовчаною лише у світі екзистенціальнім, бо у соціальнім вона неодмінно вибухнула б. Хоча б тому, що тих робітників розстрілювали з якимось наміром. Скажімо, щоб залякати усіх інших на майбутнє... Що ж до цього потаємного знищення, то воно виглядає (та й дійсно є) абсолютно безсенсовним. Принаймні, у світі соціальнім.

Але ось що може видатися дивним: кожен (чи майже кожен) з сімейства Буендіа робить лише те, що йому заманеться — йде воювати або кидає зброю, ґвалтує власну родичку або хтозна що виробляє, — а у фіналі з'ясовується, що навіть наймізерніший з тих вчинків був заздалегідь передбачений. До того ж на ціле сторіччя наперед. Бо циган Мелькіадес (той самий, що помирав й знов повертався) старанно вів санскритом записи про те, що у сімействі Буендіа вже трапилось і що має трапитись ще...

Отже, наймізерніший крок будь-кого з цієї багаточисельної родини, кожна їхня малесенька примха, кожен добрий чи злий вчинок творилися не з індивідуальної волі? І все це було кимось (чи чимось) заздалегідь передбачене? Отже, за свої вчинки жоден з Буендіа не має нести не лише прямої, а й навіть якоїсь опосередкованої відповідальності?..

Але все обертається інакше. Останній з роду Буендіа, Ауреліано Другий, був знищений страшним смерчем разом із містом Макондо та всіма його мешканцями у ту саму мить, коли він завершив розшифровувати пергаменти Мелькіадеса, «бо родам людським, засудженим на сто років самотності, не призначено з'являтися на землі вдруге».

Це фінальні слова роману. Однак, хоча крапка неначебто й поставлена, запитання залишаються... І я особисто, якби мав таку нагоду, обов'язково спробував би довідатись у Ґабріеля Ґарсіа Маркеса, що ж його спонукало так жорстоко обійтися зі своїми героями? Нехай вони далеко не бездоганні, автор, здається, не припускає для них будь-якого альтернативного виходу. Бо ж таким виходом міг би бути лише шлях до соціальності, з усіма йому притаманними прикрими втратами. Латинська ж Америка буде Латинською Америкою, доки залишиться переважно екзистенціальною. І досі ще ніхто не довів цього переконливіше, ніж сам Ґабріель Ґарсіа Маркес.

У той же час із вищесказаного аж ніяк не слід робити висновків, ніби власні герої знаходяться у цього автора поза критикою. Так, він їх щиро любить, але й не позбавляє себе приємності поглузувати — інколи навіть вельми в'їдливо — з їхньої первозданної наївності. Чого, наприклад, варті хоча б силкування патріарха роду, Хосе Аркадіо Буендіа, «добути з допомогою дагеротипії... науковий доказ існування Бога»...

І беручи усе вищесказане до уваги, автор цих рядків починає поступово схилятися до думки, що катастрофічний фінал «Ста років самотності» належить, мабуть, розглядати не як покарання роду Буендіа за страшну провину його представниками вдіяну. Йдеться тут, скоріше, про щось зовсім інше, а саме про органічну «безсенсовність» екзистенціального світу. Її, однак, не слід розуміти як ваду, а лише як ознаку, що рішуче відрізняє екзистенціальне від соціального.

Дмитро Затонський,

Академік Національної Академії Наук