Читати книгу - "Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор"

Територія України загалом поділялася на дві головні зони, природні умови яких визначали відповідний спосіб життя місцевого населення. Північна зона була, як і нині, покрита природними лісами. Села тут розташовувалися в просіках; типовими були селища, що складалися не більше ніж із десятка двоповерхових рублених, пошитих соломою будинків із прибудовами. Мешканці цих селищ нерідко становили одну велику родину із спільною власністю на майно. Через погану якість своїх грунтів вони віддавали перевагу не землеробству, а мисливству та рибальству, а також домашнім промислам.

На Півдні, особливо в найпродуктивніших районах України, розлягається степ, переважну частину якого займає родючий чорноземний пояс. У цій зоні села, як правило, були значно більшими — близько двохсот хат. Обмащені жовтою глиною, із жердинами над стріхою, вони звичайно розміщувалися в маленьких долинах уздовж обох берегів напрочуд мальовничих річок (поля при цьому розташовувалися у степу). Хоч і набагато родючіші, ніж на Півночі, тутешні грунти, а відповідно й урожаї теж значною мірою залежали від погоди.

Як приклад великих південних сіл назвемо с. Хмелів у Полтавській губернії, яке разом із прилеглими сільцями налічувало до 2500 господарств і мало дві церкви, 16 вітряних і один паровий млин, лікарню, сільську школу з п'ятьма класами, велике зерносховище.

В соціально-економічному відношенні селяни до 1861 p. були кріпаками, — українське слово, фактично рівнозначне слову «раб», — і їхні пани, по суті, володіли ними (будучи самі залежними від вищої влади). Це нагадує явище, звичайне на Заході у так званий «феодальний» період. Однак «феодалізм» — це таке широке поняття, що застосування його в однаковому контексті й до середньовічної Англії, й до Російської імперії XVIII–XIX ст. неминуче спричинилося б до ігнорування значних відмінностей. Так, в умовах західного «феодалізму» кріпак мав права перед своїм паном, а той, у свою чергу, — перед королем. У Росії ж, після багатолітнього татаро-монгольського панування, нижчі верстви беззастережно підлягали вищим (а кріпаки взагалі були безправними). І тоді як на Заході кріпацтво поступово відмирало, в Росії воно, навпаки, аж до XIX ст. повсякчас зміцнювалося й ставало дедалі обтяжливішим і нелюдянішим — у міру того як від кріпаків все більше й більше вимагали як самої праці, так і податкових сплат. На початку згаданого сторіччя 34 млн чоловік із тогочасного 36-мільйонного населення імперії були кріпаками.

За кріпацтва сільська громада, особливо в етнічній Росії, несла спільну відповідальність за виплачування податків і періодичний перерозподіл землі в межах села. Відомий і до цього, такий перерозподіл став загальним явищем у XVII ст. (при цьому реманент і худоба залишалися в родинній власності, а наділи навколо самого господарства розподілялися за спадковим принципом). В Україні на захід від Дніпра (і в Білорусії) громада теж відома, однак тут вона загалом не мала права перерозподілу. Замість цього існував спадковий строк володіння господарством. За черезсмужної системи обробітку землі це володіння супроводжувалося контролем із боку громади над вирощуванням тих або інших видав сільськогосподарських культур, над ротацією поля, координуванням робіт тощо.

Звільнення селян від кріпосної залежності, здійснене царем Олександром II у 1861 р. стало великим, хоч і з значними недоліками, досягненням. Віднині селянин був вільною людиною й мав свою земельну власність. Проте він не одержав усієї землі, яку до цього обробляв, а за переданий йому наділ ще довго повинен був сплачувати викуп.

Прогресивна громадськість імперії якийсь час уважала, що звільнення селян було нагальною необхідністю, якщо країна не хотіла залишатися відсталою й нерозвиненою. Поразка й приниження Росії у Кримській кампанії розглядалися як ознака неспроможності старого ладу. Але разом із тим реформа, проведена згори з метою запобігти виникненню революційної ситуації, не могла не передбачати охорони інтересів панівних верств. Тож протягом усього наступного періоду незадоволене селянство вважало законно своєю землю, яка все ще залишалася в панських руках. Попри все це хлібороб певною мірою виграв, і знав, що виграв. У цьому плані показовими є статистичні дані про число селянських заворушень у Росії в 1859–1863 і в 1878–1882 pp.: відповідно 3579 і 136. Безсумнівно, звільнений селянин почував себе менш скривдженим, ніж це інколи припускають. Все ж викупні ціни базувалися на завищених підрахунках — за винятком західних провінцій, включно з Правобережною Україною — і були жахливим тягарем для виробників. Більше того: із зростанням чисельності населення розмір окремого селянського господарства повсякчас зменшувався — аж на чверть у чорноземних районах. Нагромаджувалися недоїмки (врешті-решт цю заборгованість зменшили або скасували низкою урядових указів).

У період між 1860 і 1897 роками селянське населення європейської частини імперії зросло від 57 до 79 млн чоловік, і це, ясна річ, загострило земельну проблему. Все ж, наприклад, у 1877 p. площа селянської ділянки середніх розмірів досягала в Росії 14 га, тоді як у Франції в той самий час розмір усіх господарств — селянських і панських — становив у середньому менше 3,6 га (три чверті французьких господарств володіли менш ніж 2 га). Тож після врахування клімату й такого іншого справжньою проблемою, котра значною мірою пояснювала наявні в сільському господарстві Росії труднощі, було те, що російський селянин неефективно використовував свою землю. Незважаючи на це, щорічний випуск продукції з гектара збільшився від 387 кг у 1861–1870 pp. до 520 кг у 1896–1900 pp. Більше того, розміри ділянки не дають усієї картини, оскільки «середняк» звичайно орендував ще один гектар на кожні шість своїх, а бідніший селянин віддавав в оренду частину своєї землі; крім того, він міг ще й наймитувати (таких налічувалося близько 2 млн). У 1900 p. на кожне селянське господарство пересічно припадав тільки один кінь.

Після скасування кріпацтва громади й далі несли відповідальність за «виплачування податків та управління селом. Головний закон про звільнення передбачав сход — збори голів господарств (в Україні вони так і називалися — “громада”), котрі мали керувати політичними й економічними справами громади. В 1905 p. більш ніж три чверті селянських господарств належали до “перерозподільних” громад, хоч майже половина останніх від 1861 p. й до початку нового століття фактично не практикувала ніяких перерозподілів. Тим часом в Україні громадське володіння було менш поширеним і в 1905 p. на західніших від Дніпра землях охоплювало менше чверті господарств.

Те, що селяни Російської імперії так уперто трималися своїх традицій у житті й господарюванні, могло б викликати думку, що вони жили у своїх селах ізольовано, цілком позбавлені контактів із міським світом. Однак це було б хибною думкою, бо вони значно частіше, ніж у більшості західних країн, переселялися до міст, де наймалися на сезонну працю теслями, будівельниками, фабричними робітниками, торгівцями