Читати книгу - "Солодка Даруся"

А поки минулого разу збила кулачок масельця з Маріїного молока, минуло зо два місяці, а може, цілих три. Марія принесе півлітерку раз на два—три дні, а Даруся його не п'є — лишає на сметанку. Збере раз—другий — і молоко в бідончик та в пивницю. Знов чекає на півлітерку. А потому з кислого молочка сирця зробить. І лиш тоді піде до тата.

Коли додивилася, що молока зовсім мало, бо Маріїна корова почала відбивати, пішла до Павла на деньку громадити. Жінки махали руками, забирали граблі, казали води громадільникам від корита носити, та вона не випустила граблів із рук до самого підвечірку, поки не почула, як тоненький свердлик почав свердлити голову… Лиш тоді поклала граблі під бука і пішла до корита. Лила і лила на себе морозну воду відрами, що не лишила сухої нитки, і свердлики таки втишилися.

А Павлиха дала тоді трошки бринзи, жменьку сиру і відро барабуль. На ціле весілля стало би того добра.

***

ДАРУСЯ ЗАВЖДИ збиралася до тата з самого ранечку.

Довго вмивалася.

Ще довше чесалася.

Виклала короною косу.

Зав'язалася двома хустками: білою і чорною.

Вбралася тепло. Зверху на вовняну кацавейку накинула половинку тертого—перетертого, давно вицвілого ліжника.

І так сиділа під стіною на лавці майже цілий день.

- Солодка Даруся до тата сьогодні зібралася, — почула з вулиці чийсь голос і навіть не хотіла впізнати його.

- Видко, молока напрятала, си—и–ирота, — відповів інший, також непізнаний голос.

Коли Даруся збиралася до тата, вона мало що розуміла. Ні, не так — розуміти вона розуміла, але виду не подавала. Раз навіть Марію не впізнала, коли та поклала на лавку коло неї мисочку з кількома яйцями.

Нащо їй тепер впізнавати Марію, коли Даруся яйця до тата не носить? Він на яйця не дивився з тої пори, як на Великдень сонця дістав, з'ївши одразу п'ять писанок.

Сидить Даруся під хатою і збирається з думками. Мусить скласти у своїй голові до порядку те, що має сьогодні сказати татові. Даруся розказує йому все, про все питає, але найдовше слухає глуху повільну татову бесіду. Лиш ніколи при ньому не плаче. Тато Дарусиного плачу не признає. І вона його сердити не сердить.

Коли сонце паде донизу, але ще не сідає, Даруся бере великодній кошик, вистелює дно половиною вишитого рушника із Матір'ю Божою, кладе туди загорнутий у марлечку сир, масло, літрову банку з молоком, трохи, але небагато хлібця, клаптик наждачного паперу, накриває другою половиною рушника, бере кошик на руку, закриває хвіртку на клямку і виходить на середину вулиці.

До тата Даруся йде тільки серединою вулиці, їдуть машини, йдуть фіри, тягнуться люди — Даруся знає своє: вона по дорозі до тата — княжна. Молоді поспішають до шлюбу, мерця несуть на цвинтар — ні на крок не уступаються з середини дороги, і ніхто не перечить тому звичаєві. То чому Дарусі невольно робити так само?

Вона навіть колись питала тата, чому кожна молода йде до шлюбу так, ніби вся вулиця — лиш її одної.

«Бо до шлюбу вона — княжна», — відповів тато.

«А після шлюбу?» — питала Даруся.

Тато чомусь зітхнув: «Нещасна жінка».

Поки Даруся не буде нещасною, вона завжди до тата йтиме, як княжна. І ніхто їй не розказ.

Правда, це буває негусто, що Даруся ходить по селі княжною. Хоч вона й не лінива, але надоїдливою бути не сміє. Хай тато краще питає, чого її так довго не було, ніж має кривитися, що донька ходить, як фіра без дишла.

Іде Даруся серединою вулиці — і обіч неї, як весільні дружби, поважно трясуться сільські пси, ті, котрих господарі не присилюють до халабуди. Доки зайде до тата, збереться їх зо два десятки. Ідуть — не брешуть, лиш мотиляють хвостами, ніби облізлими весільними деревцями, та язики висолоплюють, та шкіряться білими зубами.

Але це той раз, коли Дарусю ніхто не може задобрити — навіть собаки. Щоб вона тоді їм кинула кусник кулешки — боронь Боже, їй би руки відсохли і ноги би відібрало, коли б вона, княжна, думала тепер іще про когось, окрім тата. Отож ідуть — займаючи всю вулицю, від шанця до шанця, і нібито й музика не грає, а вони йдуть якось весело, живо, дивитися на них іншим разом хочеться більше, ніж на гурт людей.

Пливе солодка Даруся у супроводі собак завжди безлюдною сільською вулицею, а позаду часом фиркає кілька моторів, що так і не наважуються обганяти цю дивну процесію, як не обганяють знаючі шофери ані похорон, ані весілля.

Ось уже й клуб. А щоб провідати тата, коло клубу треба звернути поза Йорчиху, кажуть у селі. В оцій ось хаті праворуч теперішнього сільського клубу жила колись жінка. Чи то іще за Австрії, чи за Румунії. Йорчихою звалася, бо чоловік у неї був Йорко. Мале хто пам'ятає, коли ті Йорки самі спокійнилися, чи хто їм поміг подякувати цьому світові. Давно чужі люди побудували на місці Йоркової хати цілі хороми, народили і пошколували діточок, та й ґаздують собі як уміють, а до місця, якого в селі нікому не обминути, так і припечаталося: поза Йорчихою…

- Ви, Одокіпко, нащо ці рушники купуєте?

- Як нащо?! Поза Йорчиху готуюся.

- Та ще рано вам, бійтеся Бога!

- Ніколи нерано думати про завтра. Боятися Бога за щось друге треба, а не за це. Так що й вам радю: купуйте рушники, поки є, бо може не бути…

- Чуєте, Марусько, щось таке ся робить з нашими людьми у цему світі, що гаразду нізвідки не видко і кінця—краю їхньому дуренству також не видко.

- Най люде густіше, кумко, ходять поза Йорчиху — звідти усе так добре видко, що а—а–але де тобі!.. Краще, як із Чорногори.

Але люди не дуже квапляться просто так ходити поза Йорчиху. Може, також не дуже мають з чим, як ото не мала Даруся. Може, не мають коли. А Даруся вже має.

Коло клубу вона бере різко вліво, переходить широкий дерев'яний місточок і нарешті стає перед брамою. Брама тут завжди замкнена на дерев'яний патичок. Даруся кладе кошик на землю, витягує патичок, затикає його в землю, відкриває навстіж одну половину брами і тоді озирається. Собаки, поопускавши писки, стоять півколом біля Дарусі, ніби сторожують. Вона довго дивиться на них, гладить кожну по голові, нахиляється, начебто щось наказує, бере на руку кошик і ступає за браму.

Утішені собаки