Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

Був ще Сашко, наш водій. Але я майже не знав його, він постійно сидів у машині. Та й мінялися шофери досить часто: до Сашка був Володя, до Володі — Слава, а до Слави — якийсь чолов’яга, який вдало підставив нас під автоматну чергу і через те позбувся роботи.

Отже, нас було п’ятеро, і ми грали в одну гру. А тому, виїхавши з казино і приїхавши в готель, піднялися в номер, знятий на паспорт Ігоровича, і чесно поділили гроші — по двадцять відсотків Мишкові і Кості, вісім — Сашкові, який сидів у машині біля готелю, а решту — нам з Ігоровичем. І кожен був задоволений своєю часткою.

— До ресторану? — запитав Мишко, підійшовши до вікна і глянувши вниз.

— Когось запримітив? — запитав Костя.

— Нема нікого.

Вулиця перед готельним під’їздом була безлюдна. Машина із Сашком стояла на стоянці з погашеними фарами, і тому на неї можна було не зважати.

— Нікого, — підійшовши до Мишка, підтвердив Костя.

Оскільки обійшлося без погоні й переслідувань, залишок ночі ми провели в ресторані, усім припала до смаку його кухня.

Першу половину дня ми проспали кожен у своєму номері. Звичайно, це могло видатися дивним, з огляду на те, що в кожного з нас була квартира. Але це вже було звичкою.

Ми ніколи не грали в одному й тому самому казино двічі і частіше, ніж раз на два-три роки. Ми їздили по країні, зупинялися в готелях і, навіть повернувшись у своє місто, місто великих казино, не хотіли порушувати звички, традиції того, що приносило нам успіх, дозволяло вигравати.

Я прокинувся, коли сонце вже перевалило за полудень. Душ. Сніданок — чотири чашки гарячої кави, смак якої, так само, як і зубна паста, не могли заглушити перегар. Потому покоївка принесла мені з пральні пару чистих сорочок, відтак я побачив своє відображення в люстерку стінної шафи, у дзеркалі ліфта, що спустив мене на три поверхи вниз, і криве віддзеркалення на мідній ручці дверей з номером «627».

Опісля зайшов до кімнати Ігоровича, він зустрів мене в халаті. Мав хворобливий вигляд і, як завжди о такій порі після великого виграшу, кривився від головного болю, що завдавав нестерпних мук при кожному вимовленому чи почутому слові. А коли в його номері з’явилися Костя і Мишко і в унісон запитали як він провів ніч, Ігорович схопився однією рукою за голову, а другою протестуюче замахав і застогнав:

— Помовчте….

Мишко, який звик до таких сцен, співчутливо глянув на нього, розтиснув свого величезного кулака, і Ігорович побачив на його долоні пластиковий флакон із аспірином.

Дві таблетки, склянка води.

Хвилин сім повної тиші, релакс у кріслі, і Ігорович уже міг говорити, не роблячи над собою зусиль:

— Сорочки не приносили?

Костя кивнув на стіл, де лежали загорнені в поліетилен сорочки.

— Я хутенько, — сказав Ігорович і пішов у ванну.

Мишко дістав пульт і ввімкнув телевізор.

Ігорович приходив у норму довго. Проте, коли він знову з’явився в кімнаті, на його обличчі не лишилося й сліду від утоми. Біль ущух. Щоправда, для його вгамування потрібно було докласти неймовірних зусиль.

Через півгодини він просто сяяв: виблискувала лиса голова, краватка була туго зав’язана, піджак застібнутий на всі ґудзики.

— Шпик і досі не прийшов?

— Ти сам зв’язувався з ним, — нагадав я, — і призначав зустріч.

— Угу, — кивнув Ігорович, згріб порожні пляшки на тумбочці, дістав телефон.

Набрав номер, почекав, потім мовив:

— Ірньєвський, з приводу «Золотого Дракона». Давно чекаєте? У холі? Півтори години?

Чоловік, якому він призначив зустріч, явно натякав на те, що за чекання має бути компенсація, але Ігорович не зрозумів натяку і наївно запитав:

— Ну то й що?

Добродій затнувся, відтак, оговтавшись, почав говорити манівцями: «Мені здається, завдаток…» Ігорович обурено запитав:

— Ви мене шантажуєте? — і, почувши «ні», мовив:

— У такому разі піднімайтеся, ми чекаємо.

Чоловікові було за сорок. Колишній міліціонер-слідчий, а нині приватний детектив, він був худий і похмурий, уся його поведінка свідчила, що він сам собі начальник і взявся співпрацювати з нами тільки тому, що опинився в скруті; і якби роки три тому його не звільнили з міліції за статтею «непридатність даній посаді» (читай за пияцтво і систематичну втрату документів), то він послав би нас усіх під три чорти. Не буду довго розводитися, він знав, який вигляд мав би кожен із нас після трьох тижнів безупинних допитів, і ставився відповідно.

Зайшов. Сів на стілець навпроти Мишка. Глипнув на нього і, не звернувши уваги ні на Костика, ні на мене, заговорив до Ігоровича, який платив йому гроші, а тому був єдиний, хто, на думку екс-мента, а в майбутньому за такої поведінки і екс-ПД,[1] заслуговував хоч на якусь увагу:

— Оскільки ви заплатили тільки завдаток…

Ігорович витяг із внутрішньої кишені пачку грошей.

— І ми домовлялися, що решту я отримаю після того, як виконаю всю роботу…

Ігорович кивнув.

— Я надаю вам інформацію, — він витяг із дешевої папки пачку видрукуваних на принтері аркушів і почав читати: —