Читати книгу - "Роза Вітрів"

Єжи старався, аби довкола нього завжди розвівався легкий флер тестостеронової вседозволеності й свободи.

На його фоні я була убогою провінційною куркою. Яка досконало писала Єжи. Він мене — ніколи.

Я роззирнулася по-радянському ветхою і вбогою майстернею. Єжи так і стовбичив біля дверей, схрестивши на грудях руки. А на поличках, які ми організували на стіні, що навпроти вікна — штабелі моїх етюдів.

— Ти з ними нічого так і не зробив? З підрамників не зняв? — слабо усміхаючись, питаю я.

— Рука не підняла-ася... На-авіть не чіпав.

— Дивно.

— Що ди-ивного?

— Що вони тут. Я і забула про цю частину мене.

— Про мене забу-ула?

— І про тебе, і про них.

Єжи дістав з полиці верхнє полотно на підрамнику, спочатку уважно обдивився сам. Потім розвернув до мене.

Там дві червоні п’явки б’ються ледь не в агонії. Лінії його підборіддя і шиї. Я шкірюся і з болем зазираю до вікна. Досі висять ці вилинялі діряві занавіски.

Він мовчить. Знову повертає етюд до себе й довго-довго роздивляється. Серйозний такий, аж страшно.

Я сподівалася, що мені не буде так незручно. Нам не буде так незручно. Пройшло вже два чи ще більше років. Я змінилась, у мене інше своє життя — він змінився, не знаю, що там у нього з життям, але ж мав змінитися?!

— Я розкладусь? — запитала я. Ну, як по совісті, що мені вдіяти, коли вирішила змінити життя, а в цьому місті маю власне житло? Що робити, як не повернутись до колишнього чоловіка? От Гала б пораділа, якби знала...

— Почува-айся, як удома,— скалозубить Єжи.

Взувся, начепив куртку й пішов.

Мені якось притупилось і стало сумно. Я кинула наплічник біля матраца й сіла в глибоке маленьке кріслечко на перекур. На лакованому потрісканому столі громадилося кілька порожніх пляшок, три склянки від різних сервізів, повна попільничка серед пороші попелу, половина недопалків із залишками помади. Це сліди чужих вуст, а значить: дихання, слів, усмішок, цілунків.

Все ніби знайоме і одночасно чуже, до кислоти у скронях чуже. Мене сколихнуло прямо цунамі розпуки. Я ж бо з тих людей, що як уже кохають, то на все життя. Тобто, не один раз і на віки вічні. Але зберігають здатність закохуватись у ту саму людину знову і знову.

Відчула, що все вторує, лавина накочується — тільки би зуміти (ні, не втекти, тут вже не втечеш) вибратися з цієї емоційної катастрофи живою. Вкотре.

Майстерня чимала, сталінського типу, з високою стелею. У стінах — десятки вбитих нами з Єжи цвяхів. Це ми, простодушні, зумисне таке вимудрували, аби було де вішати спальники. Ми збиралися вписувати до себе мандрівців і цікавих людей, сідати з ними в коло, курити кальян і слухати довгі-довгі історії про чужі країни та інші життя. Ми думали, що так буде щовечора, а ранком прибиратимемо усі спальники на стіни, щоби було де малювати. Єжи кпинив, що я як самоук писала не за мольбертом, а сидячи по-турецьки, доки він позував, лежачи біля мене, пестячи, заважаючи красти свою красу для вічності.

Єжи великий професіонал. Він все робив як треба. І малярствував стоячи. Але йому це не допомагало. Ніхто ніколи не цікавився його полотнами.

А я мріяла поділитися із ним своїм талантом! Адже, здавалося, без Єжи мені не потрібні аніякі в світі таланти!

Але він боявся полотна. Боявся бути собою на полотні. Я ж ніколи нічого не боялась. Жила ним живим.

Все ще так, як я лишила. Плитка тут була — маленька електрична спіралька на постаменті з кнопками. І старий холодильник «Донбас» теж був, ми його знайшли на якомусь смітнику. Туалет — в кінці коридору, до якого виходили двері усіх майстерень. До крана раковини можна приладнати шланг, стати в тазик і влаштувати душ просто у вбиральні, що ми постійно і робили, зависаючи там ледь не по півдня. Кілька разів навіть організовували потопи (але про це нікому).

Саме ті години чомусь найпершими приплили на згадку: ми з Єжи удвох ледь уміщаємося, стоячи навдибки у шершавому алюмінієвому тазику. Намилюємо одне одного духмяною піною. А потім по черзі обливаємо з подзьобаного шланга. Вода чомусь виходила така ніби ряба, багатошарова: не тепла, а холодно-гаряча поперемінно. А потім якась тьотя Груня тарабанить нам у двері: «Маладьож, ви шо це задумали, га? Геть стид потіряли!». Штурми тьоть Груні трішки псують малину, але згодом ми, відриваючись по повній, неспішно походжаємо чи мчимо наввипередки до майстерні. Удвох мокрі, безсоромно збуджені, загорнуті лише у вафельні рушнички, вкрадені у поїзді.

Я поприбирала його сміття, накидала власних лахів для антуражу. Знайшла свої старі речі, котрі не забрала тоді. Довго і ностальгічно їх роздивлялась і обнюхувала. Чи завжди минуле пахне димом?

Зварила на вечерю вареники, які знайшла у його