Читати книгу - "Король Гризлі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Де?!
Він нахилився до товариша, щоб роздивитися, у який бік спрямована його труба. Його нерви умить напружились.
— Он там, де другий виступ, — другий, якщо рахувати від нас, а біля нього схил, бачиш? — відказав Брюс, прикривши одне око й не відриваючи від окуляра друге. — Якраз на середині схилу, розкопує гоферів.
Ленгдон навів бінокль на схил — і одразу ж радісно скрикнув.
— Ну, побачив? — поцікавився Брюс.
— Якщо дивитися в бінокль, то здається, що він від твого носа за якісь чотири фути, — відказав йому Ленгдон. — Послухай, Брюсе, та це ж найбільший з усіх гризлі, які живуть у Склелястих горах!
— Або його брат-близнюк, — реготнув Отто спокійно, як завжди. — Пригадуєш, Джиммі, отого ведмедя, що мав вісім футів заввишки? Так-от, це бурмило більше за нього на добру дюжину дюймів. А він... — тут Отто, не відриваючи ока від труби, багатозначно замовк, витяг з кишені плитку чорного макдональда[23], відкусив від неї шматочок і лише тоді доказав:
— А він, мало що з навітряного боку, то ще й так захопився полюванням, що вже нічого іншого для нього не існує.
Отто випростав ноги й підвівся. Ленгдон спритно підхопився з землі. Щоразу, опинившись у подібній ситуації, вони розуміли один одного без слів. Коні були відведені на узлісся та прив’язані до дерев, рушниці розчохлені й завбачливо заряджені. Після цього вони ще дві хвилини, уже неозброєним оком, оглядали й сам схил, і підступи до нього.
— Якщо виярком, то він нас не зачує, — сказав Ленгдон.
Брюс на знак згоди кивнув, додавши:
— Думаю, з трьохсот ярдів можна було б і стріляти. Гадаю, так було б найкраще. Коли заходити до нього знизу, він неодмінно занюхає нас... І чому він не трапився нам на годинку раніше?
— Атож, тоді б ми здерлися на гору й звалилися б на нього, наче сніг на голову! — засміявся Ленгдон. — Знаєш, Брюсе, такого схибленого верхолаза, як оце ти, ще треба добре пошукати! Тобі дай волю, так ти полізеш хоч на Гардесті, хоч на Джикай, аби лиш вистрелити у козла, стоячи вище, ніж він, тоді як і знизу поцілити простіше простого. Щастя, що зараз не ранкова пора. Ми ж можемо дістатися до нього через виярок!..
— Можна й так, — стенув плечима Брюс. Вони вирушили.
Не криючись, шукачі пригод пішли через заквітчані зелені луки, що розкинулися перед ними. Поки відстань між ними та гризлі не скоротиться до півмилі, не було ані найменшої небезпеки, що він їх помітить. Вітер змінився, тепер він дув майже прямо їм в обличчя. Мандрівники прискорили крок, тоді побігли підтюпцем. Коли схил гори поближчав, ведмедя заступив великий пагорб, і хвилин із п’ятнадцять вони просувалися, не бачачи ані його, ані місцини, на якій він розташувався. Потім ще хвилин десять вони йшли до виярка — вузького рівчака з прямовисними стінками та устеленим камінням дном. Цей вибалок за кількадесят років промили талі води, щовесни струмуючи із засніжених гірських вершин. Діставшися виярка, вони сторожко роззирнулися.
Тепер від них до здорованя гризлі, мабуть, залишалося якихось шістсот ярдів, а від місця, де закінчувався рівчак, — ярдів зо триста.
Брюс перейшов на шепіт.
— Ти, Джиммі, зараз підіймешся виярком і спробуєш непомітно підкрастися до ведмедя. Якщо ти вистрелиш і промахнешся, або тільки пораниш його, він зробить одне з двох. Чи, може, з трьох. Перше: він намагатиметься дізнатися, хто ти такий. Друге: дремене ущелиною. Третє: спуститься в долину, і це станеться тут. Якщо він дремене в ущелину, зупинити його ми не зможемо. Якщо він займеться тобою, стрибай у виярок. Хоча, гадаю, ти поцілиш у нього. Якщо ж не влучиш, то він, найімовірніше, утікатиме сюди, і тоді я його тут зустріну. Ну, Джиммі, все, ні пуху тобі!
Сказавши це, він вийшов з виярка і причаївся за брилою, звідки можна було спостерігати за ведмедем, а Ленгдон почав нечутно підійматися по кам’янистому дну.
Розділ третійусіх живих істот у цій сонній долині найдіяльнішим був не хто інший, як Тор. Про нього цілком можна було б сказати, що цей ведмідь — яскраво виражена індивідуальність. Тор за вдачею був сплюх, що, між іншим, властиво і деяким людям, і спати лягав дуже рано. У жовтні на нього нападала сонливість, а вже у листопаді він впадав у довгочасну сплячку, що тривала до квітня. Прокидався він на сім-десять днів пізніше, ніж решта ведмедів. Поспати Тор любив, зате коли прокидався, то вже прокидався. У квітні-травні він полюбляв подрімати десь на гірському підсонні, а коли наставав червень, він спав двічі на день, по чотири години. І так тривало до середини вересня.
Коли Ленгдон розпочав своє сходження по дну виярка, Тор був надзвичайно заклопотаний. Він таки докопався до гофера — вгодованого патріарха-гризуна, — проковтнув його, наче муху, а тепер з апетитом наминав «десерт», який складався з білої жирної гусені, що трапилася під лапу, та кількох кислуватих мурах, котрі снували під каменем, перевернутим дужою правицею.
Перекидаючи у пошуках різних «делікатесів» каміння, Тор орудував правою лапою, тоді як дев’яносто дев’ять ведмедів зі ста, а можливо, й сто дев’яносто дев’ять із двохсот від народження — шульги. Тор був «праволапим» ведмедем. Це давало йому неабияку перевагу під час двобоїв з іншими ведмедями, риболовлі, полювання, адже права лапа у гризлі довша за ліву, і ця різниця настільки істотна, що якби він втратив здатність орієнтуватися у просторі, то постійно кружляв би по колу.
Тим часом Тор і далі шукав ласощів, крок за кроком просуваючись до вибалка. Він тримав свою масивну голову при самісінькій землі. Роздивляючись усе впритул, він бачив найменші подробиці. А нюх у нього був
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Король Гризлі», після закриття браузера.