Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

Тепер мені нічого не залишалося, як піти на цю зустріч. Я вийшов з готелю й попрямував до універмагу. О першій годині на вулиці з’явився той чоловік із вестибюля. Він підійшов до мене, ми потисли руки один одному, і він зробив мені знак іти за ним. Ми рушили один за одним діагональною вулицею, між старих п’ятиповерхівок, потім перейшли на другий бік, пройшли аркою й потрапили до якогось подвір’я. Там зайшли в один із під’їздів, піднялися на один сходовий марш, там перед моїм супутником відчинили двері, й щойно я зайшов за ним до маленької квартири, двері швидко зачинили й замкнули на замок.

У передпокої нас зустріли кілька людей, які провели нас до погано освітленої вітальні, де стояв масивний стіл, а також буфет, оздоблений різьбленням, та потертий, але зручний диван — релікти тих часів, коли Естонія була незалежною державою. Посеред столу стояло кілька порожніх бокалів й непочата пляшка коньяку. Чоловік, який привів мене сюди, знаком запропонував мені зайняти чільне місце за столом, а решта — троє чоловіків середнього віку — розсілися на інших стільцях напівколом. Мій супровідник влаштувався на підвіконні прямо навпроти мене. Я огледів присутніх. Чоловік праворуч від мене був високий і худорлявий, зі скорботним виразом обличчя. Той, із ким я зустрівся в готелі, виглядав у цій компанії скоріше як простий посланець. Наступний теж був маленького зросту, копиця солом’яного волосся падала йому на лоба. Чоловік ліворуч, четвертий член групи, сидів у великому кріслі. У нього було кругле обличчя, залисини та розумні сірі очі. Він був єдиний член групи, що мав справді людяне обличчя.

Високий сумний чоловік піднявся з місця, підійшов до мене, відкоркував пляшку й налив мені коньяку. Потім повернувся до свого стільця і, трохи повагавшись, сказав російською мовою з сильним естонським акцентом: «Що з Вами трапилося? Ми бачили вас із міліцією на вокзалі».

Я раптом чомусь вирішив, що перебуваю в оточенні співробітників КДБ.

«Гадаю, відповідь на це запитання Ви знаєте краще за мене», — сказав я.

«Ми дуже хвилюємося, — сказав чоловік із солом’яним волоссям, не звертаючи уваги на мою репліку, — тож хочемо знати, що трапилося».

«Я був у міліції, — відповів я, — бо в мене посеред ночі вкрали валізу, в потязі “Рига — Таллінн”. Може, скажете мені, де вона?»

«Весь наш рух може опинитися під загрозою через Вас, — продовжував білявий. — Наші прізвища були в украденій валізі?»

«Я не знаю, хто Ви. І про жодні прізвища теж нічого не знаю».

«Вам Вікторc Калниньш дав наші прізвища?» — наполягав білявий.

Високий похмурий чоловік здавався пригніченим безнадійністю ситуації. «Вікторc телефонував мені, — сказав він, — і ми поїхали на вокзал зустріти Вас, але коли побачили, що Ви розмовляєте з міліцією, то пішли звідти».

«То Ви стверджуєте, що хтось доручив Вам зустріти мене в Таллінні?»

Вони ствердно хитнули головами.

«Покажіть мені документи», — сказав я.

«Ні, ми жодних документів не показуватимемо», — заявив білявий, рішуче мотаючи головою.

«Радий це чути, — сказав я, — бо якоїсь миті мені здалося, що ви справді дисиденти, але якщо ви не хочете показати посвідчення, це лише доводить, що ви є співробітниками КДБ».

Позірна ввічливість, що панувала в кімнаті досі, миттєво зникла. Високий і похмурий чоловік нахилився до мене через стіл.

«Я провів у таборах дванадцять років, — сказав він, намагаючись стримувати свої емоції. — Мої друзі провели там шість, сім і вісім років. Ми не дозволимо поводитись із собою, як зі зграєю негрів».

Ця реакція стала для мене цілковитою несподіванкою. Може, я звинуватив їх несправедливо?

«Ви виходите з хибного припущення, — сказав старший чоловік, найсимпатичніший із усіх. — КДБ може виготовити будь-які посвідчення. В такій ситуації не можна покладатися на документи». Він повагався й м’яко додав: «Треба вірити свому серцю».

Потім він спитав, чи є в мене перелік імен і адрес людей, з якими я маю зустрітися. Я сказав, що ці імена мені відомі, й вийняв з гаманця папірець із прізвищами та адресами.

«А тепер скажіть мені — хто ви такі?»

Високий і похмурий чоловік праворуч від мене сказав: «Я Валдо Рейнарт». Той, що зустрічався зі мною у вестибюлі готелю, представився: «Ендель Ратас». — «Март Ніклус», — назвався білявий. «А я Ерік Удам», — сказав літній чоловік ліворуч із лагідною посмішкою. Я знав, що Удам був лідером естонських дисидентів. Він спитав мене, чи записані на моєму папірці також адреси. Я це підтвердив, і тоді кожний продиктував мені свою правильну адресу.

Рейнарт підвівся, вже явно не такий пригнічений, і налив коньяку мені, а потім усім іншим за столом, й вони теж поступово розслабилися. Удам попросив розповісти все, що можна, про викрадення моєї валізи. Я спочатку вагався, але все ж таки вирішив розповісти їм, що трапилося. Якщо вони справді дисиденти, то мають право знати, а якщо агенти КДБ, то й так усе знають. У будь-якому разі мені здавалося, що вони реагують так, як жодна група дисидентів не зреагувала б на безвідповідального іноземця, що наразив їх на небезпеку. Я почав описувати події, і коли розповідав, як мене відволікли в потязі, по обличчях чотирьох чоловіків було видно, що вони прикро вражені. Коли я завершив, Рейнарт сказав: «Я негайно зателефоную Вікторсу, хай попередить усіх, що ваші записи зникли».

Потім вони почали сперечатися між собою. Удам припустив, що крадіжку організували ділки підпільного ринку, але Ніклус із ним не погодився.

«Це був КДБ», — сказав він. Рейнарт спитав, про що ми розмовляли.

«Та майже ні про що, — сказав я, — звичайні банальності».

«Вони про щось питали вас?»

«Теж нічого особливого».

«Це не схоже на КДБ, — сказав Рейнарт, — вони завжди намагаються випитати все, що можна».

Ми стали обговорювати, чи безпечно нам буде зустрітися пізніше. Удам хотів цього. Він сказав, що незалежно від шкоди, завданої втратою моїх нотаток, наша зустріч ситуацію вже не погіршить. Рейнарт же вважав, що КДБ буде тепер особливо пильним, отримавши певний матеріал для роботи, й небезпека для зустрічі в Таллінні стає набагато більшою, зокрема тому, що цю зустріч неможливо приховати. Зрештою ми домовилися, що вони спробують оцінити ситуацію й хтось — можливо, Ратас —