Читати книгу - "Небезпечний свідок"

А я, соромливо всміхаючись, розчулений, збентежений, зі сльозами радості в очах, скромний трудівник літературного цеху, переборюючи хвилювання, дякую любим читачам і побратимам по перу. Ні тіні заздрості не помічаю на їхніх обличчях, лише захоплення й щира повага. Він викресав вогонь зі свого серця, вкопав глибше від інших літературною лопатою, підняв з надр прошарок цілющого ґрунту, правдивим словом здивував, схвилював, приголомшив світ. Честь йому і слава!

Десь під ранок, коли зарожевіло вікно лікарняної палати, в розпашілу уяву раптово ввірвався бридкий холодок страху. Не подужаю, не потягну воза, зітре мене в порох каторжна праця. Не хочу бути письменником, відберіть перо, дайте в руки звичайний рискаль! Це ж так важко: писати, творити. Без вихідний, відпочинку, щодня напружувати мізки! Однак сумніви швидко зникли. Сяють люстри, сліплять очі юпітери, стрекоче кінокамера, оркестр грає туш…

Рипнули зуби, дужче заболіла голова. Спокійно, не напружуйся, наказав собі, бережи сили і шукай виходу з халепи, в яку, через власну необачність, втрапив.

5

З очей і серця – геть! Про вчорашню пригоду – не думати не згадувати. Наталю Гайдук – стерти з пам'яті, забути назавжди. Видерти із записника номер її телефону, пошматувати, кинути під ноги, затоптати в землю. «Я тут недалечко живу, зараз прибіжу! Ви ж не йдіть, зачекайте!» А я, телепень, вуха розвісив і до кафе кинувся. А як чекав її хвилюючись, як з надією вдивлявся в перехожих, чи не йде, біжить, поспішає задихано, чи не чути лункого стукотіння підборів довгоногої красуні? Згадав і така мене злість узяла, що аж застогнав від безсилля й люті. Обдурити, як хлопчину безвусого, обвести довкола пальця! Не думати про неї, перевести увагу на інше.

Сонце вже хилилося до заходу, я сидів на лавці в лікарняному скверику і спостерігав, як хворі годують голубів. Кидають крихти хліба, а двійко голубів обережно їх визбирують. Пихатий самець гоноровито ходить по клумбі, де не росте жодної квітки, а поруч нього тендітна голубка-інвалід на обрубках, лапок у неї немає. Він встигає до їжі швидше, нахабні трусить червоним дзьобом, войовниче випинає крила відганяючи подругу. Мені стало шкода голубки. Я прогнав нахабу, розтер в руці окраєць хліба і кинув на клумбу. Однак налетіла зграя горобців і швиденько повизбирувала крихти.

Ліворуч, на сусідній лавці, наче окремий клан, сидять двоє хлопців з нашої палати. У Льоні опік горлянки і стравоходу. Бач, закортіло похмелитися! Ковтнув технічного спирту. Сьогодні його виписали, але додому не поїхав, ночуватиме ще в лікарні Бідкався, чому не дали лікарняного, а лише довідку. Он, мовляв, товариш, разом на заводі працюють, хильнув кислоти від акумуляторів, то йому, все ж дали. Михайло, чи Майкл, так він себе називав, на два роки молодший. Учень ПТУ, майбутній маляр, травмований. В нього пожбурили цеглиною. Ніс розтрощений. Позавчора професор складав. Обличчя забинтоване, лише одне око крізь щілину світиться. Не зізнається, хто цеглину кинув. Вже й дільничий міліціонер приходив протокол складати, то і йому прізвище нападника не назвав.

– Вийду з лікарні – розрахуюся.

– А якщо він вибачиться, скаже, що ненароком кинув? – допитувався я.

– Тоді нехай платить за збитки. Він мене травмував, міг би запросто на три роки загриміти.

– А скільки?

– Три сотні.

– Так мало, – здивувався я.

– Доларів, рублі мені не потрібні, що за них тепер купиш?

– Товариш, мабуть, разом вчитеся, де ж він долари дістане?

– А це мене менше всього хвилює. Дістане, не переживайте.

Вчора до Михайла двоє дівчат приходило. Юні, ніжні. Личка соромливо усміхнені. Гарні дівчата, в коротеньких чорних спідничках, в обох коси заплетені у товстий вузол. Правда, сигарети палили одну за одною, певне, дуже за Майкла переживали. Одне дівча у нього на колінах сиділо, а друге – збоку тісно притулилось, груди гладило.

На ґанку побачив свого лікаря. Богдан Іванович роззирається, шукає когось з-поміж хворих. Чи не мене часом? І справді, Богдан Іванович прямує у мою сторону. Білий халат наопашки, хода невпевнена, обличчя стурбоване. Що сталося? Таким розгубленим я його ще не бачив. Може, захворів? Нещодавно Богдан Іванович захистив докторську дисертацію, виснажлива праця над якою, а потім дворічна епопея захисту, геть висмоктали з його тіла всі соки і подарували, як він сам казав, стенокардію, хвору печінку, розлучення з дружиною й втрату трикімнатної кооперативної квартири.

– Ходімо я тебе подивлюся, – тихо каже він.

Чого б це? Вранці ж оглядав. Подибав за ним. Куди він мене веде? Завжди дивиться в перев'язочній, що поруч з палатою. Мабуть, справи кепські не з його, а з моєю хворобою, бо веде на кафедру, до свого маленького кабінету, де працює та інколи консультує хворих.

Відчиняє двері, пропускає ґречно, наче даму, до кімнати.

– Сідай, – каже, киває на стілець, визирає в коридор, старанно зачиняє за собою двері.

Зараз приголомшить, подумав, скаже: злоякісна пухлина у тебе, чоловіче, в онкодиспансер переводимо.

– Тут тобою дехто цікавився, – таємниче шепоче Богдан Іванович, погляд насторожений, запитливий, тоненькі вуста міцно стулені, обличчя налякане, аж довгий ніс труситься.

Відлягло від серця, стало легко, весело.

– Хто? – запитую.

– Товариші одні. Але те, що я сказав, щоб залишилось між нами. Чуєш? Нікому ні слова!

– Які товариші?

– Сам метикуй, які. Про це – більше ні слова. Хто тебе попередив – забудь! Домовились? – каже він і, швиденько відвернувши лацкан піджака, показує мені значок: синьо-жовтий прапорець з тризубом і напис – РУХ.

Нісенітниця якась! Хто може мною цікавитись? Я зовсім нейтральна людина, від політики далекий, з чистою біографією. Тим паче – не тутешній, східняк. Цілком надійний, нічим не скомпрометований. За кордоном два рази був за часів застою і ранньої перебудови. Перевіряли, інакше в капкраїну б не випустили. З компетентними органами справи не мав, на мітингах не виступав. Підтримую демократів, ну і що? Кожна нормальна, зі здоровим глуздом людина підтримує. Та й часи тепер не ті, щоб за переконання людей переслідувати.

Я хотів було запитати Богдана Івановича, чому значок ховає, вже давно всі відкрито носять, але він приклав указівного пальця до вуст і сказав:

– Нікому – ні слова. А тепер – іди… Ми з тобою не розмовляли.

За півгодини я вже й забув про розмову, згадав пізніше…

Увечері мене постійно тягнуло до коридору, де висів телефон-автомат. Кілька разів підходив, однак зателефонувати Наталі Гайдук не наважувався. Що я їй скажу? Про ще говоритиму? В голові все перевертається, то безпричинна радість кров скажено по жилах гонить, до негайної дії кличе, то сум й туга в душу проникає, міцно й боляче за серце хапає.