Читати книгу - "Лука і вогонь життя"

міг ними махати в повітрі, якщо хотів на чомусь наполягти (він любив побалакати) або якщо ніс їжу до рота (він також любив попоїсти). Вони навіть хотіли помити частину Рашида, яку він називав ге-е-пе-а, що було дуже люб’язно з їхнього боку. Проте Лука швидко здогадався, що вони мають власну лоскітливу натуру, особливо коли він був десь поруч. Інколи, коли права рука починала скоботати Луку і він просив:

— Ой, не треба скоботати!

Тато казав:

— А хто скобоче? Ніхто. Я не скобочу.

А коли починала скоботати й ліва рука, а Лука, регочучи, наполягав на своєму:

— Ні, це ти скобочеш, — тато відповідав:

— Та що ти кажеш? Дурниці. Я не скобочу. Останнім часом Рашидові руки почали заспокоюватися, здається, ставали повільними. По суті, весь Рашид потрохи сповільнювався. Він ходив повільніше, ніж раніше (хоч швидко він ніколи не ходив), їв повільніше (але не надто повільніше, ніж раніше) і, що було найтривожнішим, говорив повільніше (а він завжди говорив дуже, дуже швидко). Він повільніше всміхався, й інколи Лука чітко бачив у своїй уяві, як татові думки сповільняються остаточно. Навіть його оповіді ставали повільнішими, а це було неприпустимим для його професії.

«Якщо все йтиме такими темпами, — казав собі тривожно Лука, — то незадовго він зупиниться цілком і повністю». Його дуже лякав образ тата, що зупинився — застряг на середині речення, на середині жесту, на середині кроку, себто, коли він геть чисто задеревів; але, на превеликий жаль, якщо тільки якимсь чином не повернути Рашидові колишню швидкість, то все так і станеться. Тому Лука почав міркувати над татовим пришвидшенням; як би то натиснути на педаль, щоб відновити його згаслу енергію? Але чудової зоряної ночі, напередодні розв’язання цього завдання, сталася біда.

Через один місяць і один день після появи ведмедя Собаки й собаки Ведмедя небо над містом Кагні, річкою Силсила й морем позаду них сповнилося мерехтливими зорями й стало настільки чудовим, що навіть риби-вугрі підіймалися у товщі води на поверхню і, дивлячись на нього, всміхалися проти своєї волі (якщо ви коли-небудь бачили усміхнену рибу-вугор, то знаєте, що це видовище не з найкращих). На Надхмарному нічному небі, ніби за помахом чарівної палички, раптом засяяла смуга галактики й нагадала людям, якою вона було ще до забруднення повітря, після чого вона стала невидимою. У місті через смог дуже рідко можна було побачити Чумацький Шлях, тож тепер від сусіда до сусіда ішла звістка про рідкісне явище на небі. Вся околиця повиходила з будинків і стояла з роззявленими ротами, ніби просячи, аби її хтось полоскотав, і Лука якусь мить навіть розмірковував над тим, чи не стати йому головним лоскотарем, а тоді вигадав собі якусь іншу витівку.

Здавалося, зорі танцювали, ніби жінки на весіллі, кружляли в найкращому одязі з осяйними білими, зеленими і червоними діамантами, смарагдами й рубінами, ніби блискучі жінки танцювали в небі й мерехтіли краплинками жагучих самоцвітів. Танець зірок поліпшив настрій людям, які виходили на вулиці з бубнами й барабанами і веселилися як у велике свято. Собака й Ведмідь також веселилися, стрибали й завивали, а Гарун, Лука й Сорая та їхня сусідка пані Оніта — всі танцювали. Рашид не танцював. Він сидів на ґанку і дивився на зорі, і ніхто, навіть Лука, не міг звести його на ноги.

— Щось мені тяжко, — казав він. — Ноги немов налиті оливом, руки — ватяні. Видно, зросла сила земного тяжіння, бо мене щось до землі дуже хилить.

Сорая назвала його ледащом, та й Лука дав спокій татові, який сидячи їв банани, куплені у торговця, що проходив мимо. Лука гасав під зоряним святом.

До пізньої ночі тривала вистава небес, і весь час здавалося, що це призвістка чогось доброго, якогось несподіваного приходу хороших часів. Однак невдовзі Лука збагнув усю помилковість враження. Це могло бути хіба що своєрідним прощанням, останнім салютом. Річ у тому, що Рашид Халіфа, леґендарний казкар з міста Кагні, заснувши тієї ночі з усмішкою на устах, з бананом у руці та із посмикуванням брови, так і не прокинувся наступного ранку. Натомість спав далі, тихо похропуючи з солодкою усмішкою на вустах. Він проспав увесь ранок, день і знову ніч, а тоді знову ранок за ранком, день за днем, ніч за ніччю.

Ніхто не міг його розбудити.

Спочатку Сорая думала, що він перевтомився, тому всіх зацитькувала, просила не тривожити його. Незабаром розхвилювалася й уже сама намагалася його розбудити. Спочатку говорила тихо, промовляла ніжні слова. Потім гладила йому чоло, цілувала щоку й співала пісеньку. Нарешті вже нетерпляче лоскотала підошви ніг, шалено трясла за плечі і, як останній засіб, щосили кричала у вухо. Він задоволено мугикав (губи його розпливалися у ще ширшій усмішці), але не прокидався.

І Сорая, затуливши обличчя руками, опустилася на підлогу біля чоловікового ліжка.

— Що я робитиму? — заголосила вона. — Він завжди був таким мрійником, і тепер пішов від мене, бо любить свої мрії-сни більше за мене.

Про стан Рашида щось пронюхали в газетах, і журналісти цілими днями нишпорили околицею, намагаючись витягти якнайбільше інформації. Хоч Сорая і випровадила з нічим фотографів з дому, проте того ж дня було опубліковано статтю під заголовком «ШАХ-КАЗНА-ЩО БІЛЬШЕ НЕ БАЛАКАЄ» і дещо їдкішу статтю під заголовком «ТЕПЕР ВІН КРАСЕНЬ, ЩО СПИТЬ, АЛЕ НЕКРАСИВИЙ».

Коли Лука побачив заплакану маму, а тата в обіймах Глибокого Сну, йому здалося, що настає кінець усього світу або щонайменше його більшої частини. Із самого малечку Лука намагався рано-вранці прокрастися до спальні батьків і заскочити їх там ще сонними, але кожного разу вони прокидалися, перш ніж йому вдавалося доповзти до ліжка. Тепер же Рашид не прокидався, а Сорая аж ніяк не могла на таке «пристати», і це слово (Лука знав точно)