Читати книгу - "Вовк-тотем"

обома руками перегнула вовчий хвіст так, що вовк від болю почав хапати морозне повітря своєю закривавленою пащею і, не втримавшись, повернувся, щоб розірвати людину на шматки. Зрозумівши, що вперед ходу немає, вовк раптом рвучко відступив назад, повернув половину тулуба й кинувся на Ґасмаа. «Кх» — почувся звук, і половина поли її шкіряного плаща залишилася у вовка в зубах. У вузеньких монгольських очах Ґасмаа спалахнула іскра ненависті й промайнув погляд розлюченої пантери. Вона вчепилася у вовка мертвою хваткою, потім рвучко відстрибнула на крок назад, вирівнявши таким чином вовче тіло, і з усіх сил потягла вовка в бік собак.

Чень Чжень запанікував: однією рукою він високо тримав ліхтарик, спрямувавши його на Ґасмаа й вовка, оскільки боявся, що вона не зможе вчасно побачити рух хижака і той її вкусить, другою рукою він розмахував арканом, б’ючи ним по головах найближчих баранів. В отарі зчинився безлад — боячись, що в темряві є вовк, вівці кинулися до місця, освітленого ліхтариком, і Чень Чжень уже не міг їх нікуди зрушити. Він помітив, що в Ґасмаа незабаром забракне сил тягти вовка, бо він уже протяг її на кілька кроків уперед.

— Мамо! Мамо! — почувся переляканий дитячий голос.

Це дев’ятирічний син Ґасмаа Баяр вибіг з юрти, однак, побачивши побоїще, він змінив інтонацію. Він миттю кинувся до матері, проскочив по спинах баранів і, опинившись поруч, також схопився за вовчий хвіст. Ґасмаа закричала:

— Хапай його за ногу! Хапай його за ногу!

Баяр миттю вчепився обома руками в задню ногу вовка і з усіх сил потягнув за неї, послабивши йому силу ривка вперед. Таким чином, мати й син удвох майже зупинили хижака. А собача зграя на сході загону продовжувала битву. Вовки, очевидно, вдалися до підступу — перетягли на себе основні сили собак, щоб прикрити атаку чи відступ вовків, які забігли в загін. Тож лінія оборони на заході загону тільки завдяки впертості Ґасмаа і Баяра не дозволила цьому великому вовку вигнати частину овець через західну стіну повстяної загорожі.

Старий Біліґ також підбіг до отари. Він то лякав овець, то кричав у західний бік до собак:

— Бар! Бар!

«Бар» монгольською означає «тигр». Так звали найбільшого і найвідчайдушнішого собаку з його зграї, який походив від тибетської вівчарки. Хоча довжиною тіла він і поступався звичайним вовкам, по висоті й ширині грудей перевершував їх. Почувши голос господаря, Бар миттю залишив бійню і примчав до Старого. Коли він різко зупинився, відсапуючись, з його пащі пішов запах вовчої крові. Старий вихопив з рук Ченя ліхтар і спрямував стовп світла просто в середину отари на вовка. Бар мотнув головою, ніби сердитий охоронець, який утратив свою роботу, і, скаженіючи від люті, рвучко застрибнув на овечі спини, а потім, скочуючись по овечих головах, кинувся до вовка. Старий крикнув до Ченя:

— Жени отару на вовка! Потрібно його затиснути! Не дати втекти!

Потім він потягнув Ченя за руку, і вони вдвох погнали овець щільними рядками в бік вовка і Ґасмаа.

Розлючений Бар, вивергаючи з пащі пару і кров, нарешті дістався Ґасмаа, однак тіло вовка все ще було затиснуте вівцями, що й не дихали від страху. Справжній мисливський пес монгольських степів знає правила: він не кусатиме вовка за спину чи за тіло, щоб не пошкодити його шкуру. Тож не знаходячи місця, за яке вкусити, Бар безладно гарчав і гавкав від хвилювання. Однак, побачивши Бара поряд, Ґасмаа раптом повернулася боком, підняла ногу і перекинула через коліно довжелезний вовчий хвіст, який міцно тримала обома руками. Потім вона голосно крикнула, збираючи всю силу в руки і «кхх» — все-таки переломила вовчий хвіст, ніби дерев'яну палицю. Вовк захрипів від болю і на мить розслабив лапи, що дало змогу матері й синові витягти його з купи овець. Тіло вовка здригалося в корчах від болю, він обернувся оглянути рану, і тут Бар, скориставшись нагодою, встромив зуби йому в горло. І хоча вовк брикався й шкрябався, дві ноги Бара намертво притислися до його голови і грудей. Зуби пса зімкнулися, і дві цівки крові бризнули з артерій на шиї вовка. Звір бився в агонії ще хвилину чи дві, але потім обм'як і впав на землю, з його зубастої пащі вивалився закривавлений язик. Ґасмаа витерла з обличчя вовчу кров і глибоко зітхнула. Ченю здалося, що її червоне від морозу обличчя ніби нарум’янене вовчою кров’ю, а вона сама — така дика, войовнича і прекрасна, якими були ще доісторичні первісні жінки.

Запах крові мертвого вовка рознісся в повітрі, й гавкіт собак у східній частині загону раптом завмер, а вовки по одному відступили й швидко зникли в темряві. А через деякий час з північно-західної частини степу долинуло моторошне виття вовчої зграї — вовки оплакували свого хвацького генерала, який загинув у бою.

«Я ні на що не здатний, боязкіший за вівцю!» Ченю було соромно зізнатися:

— Я — слабший за степового пса, слабший за жінку, навіть слабший за дев’ятирічну дитину!

Ґасмаа, сміючись, захитала головою:

— Ні, ні, що ти! Якби ти не прийшов мені на допомогу, вовк би з’їв баранця з тельбухами.

Старий Біліґ також засміявся:

— Мені ще в житті не траплявся ханьський студент, який би допомагав заганяти овець і світив ліхтариком!

Ченю нарешті вдалося торкнутися вовчого тіла — вже мертвого, але ще теплого. Він справді шкодував, що йому забракло щойно хоробрості допомогти Ґасмаа тягти вовка за хвіст, і він втратив таку рідкісну можливість набути досвіду боротьби з вовком голіруч, яка взагалі-то рідко коли випадає ханьцю за життя. Вовки Орхонського степу справді такі великі, що аж лячно — ніби волохата горила, що впала на землю і, здається, лише знепритомніла, але щомиті може з риком підскочити. Чень Чжень