Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"

Вибравши затишну місцину, зігрівшись біля вогню, я присунувся ближче до сифона і безпечно заснув. Незвичний шум і денне світло безцеремонно розбудили. Щось бряжчало, чулися гучні крики, інколи зривався хриплий сміх. Я висунув голову із схованки, яку влаштував за порослим корчами пагорбом і на березі широкої темної ріки побачив пришвартований корабель. З нього шумно зносили важкі ящики та скочували бочки. Все це дійство супроводжувалось галасом і гучним реготом чоловіків, одягнених в чудернацькі барвисті широкі штани та шкіряні камізельки, що наче корсетом стягували їх мускулисті торси. Усі озброєні до зубів. Щось підказувало, що краще не попадатися на очі цим «веселунам».

Про жорстокий і суворий норов гірського народу я чув багато і різного. А побачивши їх на власні очі, переконався, що одягу я тут не роздобуду. Як би вибратись звідси живим. Та, як на зло, сифон і радик подалися на полювання. Впершись спиною до нагрітого сонцем каменя, нервово погойдувався, сидів і думав, що тепер доведеться здійснювати перельоти вдень, бо вночі просто замерзну.

Несподівано думки перервав дитячий крик, що ножем розкраяв ліниве нагріте сонцем повітря. Я зірвався з місця і навмання побіг на допомогу. Але незнайомий дрімучий ліс швидко, наче рукою, зупинив. Я розгублено озирався. Та коли вереск повторився зовсім поруч, рвонув вперед. Невчасно суха гілляка заплуталась в ногах. Перед очима мелькнуло заховане листям небо, і я з усього маху шубовснувся на землю.

Моторошне шипіння змусило забути про біль у забитих колінах. Вже передчуваючи недобре, я обережно звівся накарачки і підняв голову. Зовсім поруч, притиснувшись до дерева, стояла перелякана дівчинка. До неї, безшумно вигинаючись, повзла велетенська двоголова зміюка. Така довжелезна, що хвіст потвори залишався ще в печері, з якої та виповзала. Я завмер від жаху так само, як і дівча, яке не зводило наляканих очей із хижака. Зміюка на мить зупинилась, завмерла… Дві широченних пащеки розчахнулися і потвора протяжно засичала.

— Стій! — несподівано для себе заверещав я, вхопившись за кам’яного ножа.

Велетенські голови різко повернулися. Чотири зміїних ока хижо блиснули! О, небеса!!! Тепер потвора зжере ще й мене! Я приречено міцно заплющив очі…

Промайнула думка, що все скінчилося безболісно. Коли нарешті наважився глянути смерті в обличчя, побачив несподівану картину. Потвора спокійно сиділа, згорнувшись у велетенський клубок та покірно дивилася в мій бік.

— Забирайся! — крикнув я, злякавшись власного нахабства.

Точно пам’ятаю, що вимовив саме так, але замість слів прошипів якісь незрозумілі звуки. Змія ліниво заворушилася і поповзла в печеру.

— З тобою все гаразд? — підбігло врятоване дівчисько, яке здавалась вже зовсім і не наляканим. Чорні очиська допитливо зазирали у мої.

— Здається так, — промимрив я, підводячись на ноги. — Потрібно забиратися, доки змія не повернулась.

— Ну то й що! Повернеться, знову накажеш забиратися геть! — задиркувато відказала мала.

— Накажеш? — обурився я і зверху вниз зиркнув на малу. — За кого ти мене маєш?! За повелителя змій?! Якщо і далі будемо патякати, то потвора повернеться і з’їсть обох! Але тебе з’їсть першою, зрозуміло!!! — рявкнув на вперте невдячне дівчисько.

— Це ти за кого мене маєш?! — сердито фиркнула та. — Може, це я розмовляла з потворою на зміїній мові? Чи наказала забиратися геть? Якби не ти, — вже дружелюбніше продовжувало дівча, — я давно б булькала в череві двоголової хапуки. Ой, а що це в тебе? — з цікавістю вигукнула дівчинка, безцеремонно вхопивши дідів амулет, що вибився з-під сорочки.

— Не чіпай! Це… — і я замовк, ошелешено втупившись на металеву бляшку з зображенням змії, що звернулася клубком. — Не може бути…

— Що? Що не може бути? — пищала мала причепа.

— Сама доберешся додому? — буркнув я швидше з ввічливості.

— Я ж Астра, дочка Фароса, знаю ці місця як своїх п’ять пальців! — з викликом відповіла дівчина і гордо закинула голову.

Думки роєм носились в голові. Хотілось швидше забратися звідси. Сісти на сифона, закинути на плече малого радика та знову летіти на Захід, поближче до Шанталії, поближче до діда. З’явилося стільки запитань, на які міг відповісти лише Радо.

— Радий, Астро, що з тобою все гаразд. Бачу, ти вже не боїшся і можеш іти додому.

— Боїшся? — перебило дівчисько. — Ти сказав, боїшся? Астра — безстрашна, вона нічого не боїться!

Ця мала починала виводити з рівноваги.

— Ага, то це змія репетувала так, що ледве вуха не позакладало?! — махнувши рукою, я вирішив, що сперечатися марно, розвернувся і пішов геть.

— Прощавай, Астро, раджу іти додому, а мені пора летіти звідси, — даремно я бовкнув це, бо дівчисько кинулось навздогін.

— То ти ще й літаєш? Хто ти? І звідки взявся? — кричала мала. Але я вдавав, що нічого не чую, і швидко зник в чагарниках.

Прибігши на галявину, де зупинились, з полегшенням побачив сифона та радика, які мирно ніжились на сонечку.

— В дорогу, лежебоки!

Та відлетіти цього дня нам не судилося…

Дивний загрозливий шум з’явився нізвідки. З усіх боків на грізного крилатого друга летіли мотузки з петлями, що стягували шию, крила, не даючи піднятися в небо. Оточені воїнами, я і сифон потрапили в пастку. Схоже, це ті ж «веселуни», що шуміли біля корабля. Недаремно я підозрював, що краще з ними не