Читати книгу - "Зброєносець Кашка"

Володя вигадав про кільця тільки зараз, але вигадка й справді була непогана.

— У піонерській кімнаті біля дверей є поличка. Там з лівого боку банка з фарбою. Ми нею оленя вчора фарбували. І щіточки там… Зробиш, Кашко?

Кашка просяяв.

… Починалося останнє тренування. Стрільба на швидкість, така стрільба, коли зволікати не можна анітрохи. Вихопив стрілу наклав на тятиву, натягнув і — р-раз…

Схибити не можна й зволікати небезпечно: через півхвилини спостерігач смикне за шнурок — і біла з червоною плямою мішень звалиться в кущі.

… Володя чекав сигналу. Звичний холодок пробігав по руках. Ось-ось, зараз… Кашка стояв поряд і тримав напоготові пучок фіолетових стріл. Потрійні червоні кільця на стрілах палали, мов вогники. Постарався Кашка, молодець…

Різко дзенькнула бляшанка — сигнал!

Володя смикнув в пучка стрілу. Він знав, що не схибить. Аби тільки не збитися в рухах! Довгий лук із сухої берези зігнувся, набрав пружної сили. Кінець стріли лежав на лівому кулаці. Володя плавно повів рукою, направляючи наконечник у центр мішені, і відпустив тятиву.

Клац! Тятива, як завжди, дзвінко вдарила об лівий рукав. Але щось вологе, липке мазнуло по кулаку, а стріла клюнула й пройшла на цілий метр нижче від мішені. Хтось здивовано охнув.

Володя глянув на руку: червона розмазана смуга на кулаці. Кров? Плювати! Він схопив другу стрілу.

Стріла прилипла до пальців. Червоні кільця залишали на руках яскраві сліди.

— Кашка, — тихо й люто промовив Володя, — Де ти брав фарбу?

Він побачив перелякаю Кащині очі.

— У тумбочці, — прошепотів зброєносець. — На поличці не було. Тільки якийсь «сурик». Навколо стримано захихикали.

— Бо-ов-дур! — лунко сказав Володя. Вихопив у Кашки стріли і, не озираючись, пішов з яру.

Володя пропустив вечерю і повертався до наметів голодний і злий, як бенгальський тигр. Вартові боязко розступилися.

Володя м'якою ходою хижака увійшов у наметове містечко.

Незважаючи на пізню годину, було ще зовсім видно: стояли довгі липневі дні. Сонце ще кидало із-за сосен довгі промені.

Було видно й у наметі. Запони входу були відкинуті, і Володя побачив Кашку ще здалеку. Той сидів навпочіпки спиною до виходу й щось роздивлявся на підлозі.

«Що з ним робити? — думав Володя. — Може, вхопити під пахву й понести, як багаж, просто до Сергія? Поставити перед Сергієм цього горе-помічника, мовчки повернутися і пітн!.. Чи не треба? Нехай біжить сам. А може, сперту все йому виказати? Та ні, не зрозуміє він…»

Володя підійшов ближче. Ага, ось воно що! Кашка збирав своє майно. Він розстелив рушник і складав на нього зубну щітку, за нею зелену, як жаба, мильницю, якусь круглу коробку, пластилінового розбійника і олов'яного мотоцикліста. Потім він спробував зв'язати все це у вузлик. Але рушник був замаленький, речі вивалювалися. Особливо підло поводила себе слизька мильниця.

Кашка брався за роботу знову й знову.

Гострі Кащині лопатки метушливо рухалися під майкою. Права шлейка штанів сповзала з плеча, і Кашка весь час поправляв її. Він чомусь дуже поспішав.

Володя нахилив голову і зупинився біля входу. Він заступив світло. Кашка здригнувсь і обернувся. Зелена мильниця-жаба вислизнула у нього із пальців і пострибала під матрац.

Володя мовчав. Кашка також мовчав. Так вони дивилися один на одного довго. Кащині очі злякано блищали у напівтемряві намету. Потім у нього ворухнулися губи, і Володя почув:

— Мені коли йти? Зараз чи завтра?

Не сподівався Кашка на прощення. Маленький, гостроплечий, пригнічений своєю провиною, він сидів навпочіпки перед грізним лицарем Фіолетових Стріл і чекав відповіді. Шлейка знову з'їхала з плеча.

— Зброєносцю… — скорботно промовив Володя. — Хто тобі дозволив йти? Марш під ковдру! Давно вже був відбій для вашої малечі.

Але заснути так рано нікому не вдалося. Ледь стемніло, і за наметовим колом розклали багаття. Зібралися біля вогню стрільці-лицарі, підійшли хлопці й дівчата з табору. Тільки вартові залишилися на місцях, і час від часу чулося в сутінках їхнє заздрісне зітхання.

Вибралися назовні і малюки-зброєносці. Їх спробували відправити назад, у намети, бо найменшим належало спати. Але зброєносці на чолі з Мишком Зиковим пригрозили страйком, і тоді їм дозволили залишитися.

Кашка тихо підійшов до свого командира, постояв поряд і обережно сказав:

— Во-олодю… — Він чомусь розтягував перший склад, коли вимовляв це ім'я. Ніби воно було занадто важким. А може, так виходило від нерішучості. — Во-олодю… Можна, я теж посиджу біля вогнища?

— Сиди хоч до ранку, — похмуро дозволив Володя. Він хотів їсти і думав, де б добути окраєць хліба. Йти на кухню марно. Її, звісно, вже зачинили.

Володю гукнули. На краю майданчика, куди майже не сягали відблиски вогню, стояла Рая.

— Ну? — сказав Володя.

— Йди сюди.

Володя повільно підвівся з трави. Його трохи нудило від голоду. Коли він підійшов, Рая пошепки запитала:

— Їсти хочеш?

— Ще б пак…

Вона простягнула йому шматок пшеничного буханця й бляшанку консервів. Володя вчепився зубами в окраєць і замуркотів.

— Раю, — сказав він з напханим ротом. — Ти краща за всіх хлопців. Ти найкращий хлопець у таборі… Всі ці тупоголові лицарі розсілися біля вогнища і навіть не подумали, що поряд людина помирає з голоду. А ти…

— Та гаразд, Володю…

Володя із здивуванням помітив, що Рая ніби зніяковіла. Відвернулася раптом, нахилила голову, почала обламувати гілку, вколола шипшиною руку й заходилась, мов кішка зализувати долоню. От дивна! Ніби їй у коханні освідчились…

— Їж консерви, — сказала вона.

— А чим відкрити?

— Візьми. — Вона