Читати книгу - "Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України"

не виключає застосування відповідних положень трудового законодавства про звільнення працівників. При застосуванні цього правила переведення відповідних працівників на іншу роботу без їх згоди неможливе також тому, що це суперечить спеціальним положенням Кодексу законів про працю [28], частини другої ст. 43 Конституції України [1] та міжнародним договорам України, що забороняють примусову працю.

21. Цивільний кодекс поширює норми цивільного законодавства на земельні відносини. Раніше це прямо передбачалось лише в окремих випадках, зокрема, стосовно оренди земельних ділянок (ст. 2 Закону «Про оренду землі» [205]). Але слід враховувати, що ч. 1 ст. З Земельного кодексу [38] передбачає регулювання земельних відносин Конституцією, Земельним кодексом, а також іншими нормативно-правовими актами, що прийняті відповідно до них. Частина 1 ст. 4 Земельного кодексу відносить до земельного законодавства цей Кодекс, «інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин». Із цих спеціальних положень випливає, що норми Цивільного кодексу можуть застосовуватись до відносин, об'єктом яких є земельні ділянки (земля), лише у тих випадках, коли вони не врегульовані Земельним кодексом або іншими спеціальними законами. Слід враховувати, що застосування норм цивільного права до земельних відносин буде носити непоодинокий характер. Адже Земельний кодекс передбачає широкі можливості залучення земельних ділянок до майнового обороту. Для регулювання відносин, що при цьому виникають, явно недостатньо того правового інструментарію, що формулюється в нормах земельного законодавства. Тому в Земельному кодексі (наприклад, у ст. 127 та інших) мова йде про придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових договорів. При цьому застосування положень цивільного законодавства до земельних відносин буде носити характер прямого (а не за аналогією), оскільки із ст. 1 ЦК випливає можливість поширення норм, що формулюються в Цивільному кодексі, на земельні відносини.

22. Кодекс України про надра [33] не допускає залучення надр до цивільного обороту. Це виключає застосування до гірничих відносин Цивільного кодексу за винятком випадків, що встановлені ч. 1 ст. 9 ЦК, тобто за умов, коли ці відносини не врегульовані іншими актами законодавства.

23. Водний кодекс України [35] не допускає залучення вод до цивільного обороту. Це виключає застосування до водних відносин Цивільного кодексу. У той же час з'являється, щоправда, гранично обмежена, можливість залучення вод в цивільний обороту. Стаття 4 Закону «Про оренду землі» допускає можливість оренди земельних ділянок з розміщеними на них водоймищами. У відповідних випадках до водних відносин застосовуються положення Цивільного кодексу. Це ж стосується і лісових відносин.

24. Хоч право власності є інститутом приватного права, поняття власності використовується і в публічному праві. Саме в такому розумінні використовується це поняття в ст. 13 Конституції України, де мова йде про власність Українського народу (народу України) на національне багатство: землю, надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси та інші об'єкти. Таке положення включено і до Цивільного кодексу (ст. 324). Проте слід мати на увазі, що включення до Цивільного кодексу положення про право власності Українського народу на природні ресурси не привело до втрати ним публічно-правового характеру. Тому кримінально-правовий захист права власності Українського народу на природні ресурси здійснюється не положеннями про захист права власності (розділ VI Кримінального кодексу [36]), а статтями 236 — 254 КК, що встановлюють відповідальність за злочини проти довкілля. Навіть стосовно таких видів природних ресурсів, які можна привласнити, законодавець не вважає можливим говорити про крадіжку чи грабіж. Так, незаконна порубка лісу чи незаконний рибний промисел не можуть кваліфікуватися як злочини проти власності, хоч би правопорушник не тільки незаконно здійснив порубку лісу чи вилов риби, а й заволодів відповідним майном і навіть використав його.

25. У силу залишкового принципу формування кола суспільних відносин, на які поширюється чинність норм цивільного права (воно регулює всі майнові та немайнові відносини, що мають приватний характер та не віднесені до предмета регулювання інших (спеціальних) галузей права), у багатьох актах законодавства про природні ресурси і навколишнє природне середовище прямо чи опосередковано зазначено про можливість застосування цивільно-правової відповідальності за порушення земельного, водного, лісового, гірничого законодавства, законодавства про надра, про охорону навколишнього природного середовища, атмосферного повітря, законодавства про пестициди і агрохімікати, про відходи, металобрухт, про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення тощо (ст. 152 Земельного кодексу; ст. 110 Водного кодексу; ст. 98 Лісового кодексу [46]; ст. 65 Кодексу про надра; ст. 49 Гірничого Закону [143]; ст. 20 Закону «Про пестициди і агрохімікати» [88]; ст. 45 Закону «Про охорону атмосферного повітря» [174]; ст. 69 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» [50]; ст. 42 Закону «Про відходи» [125]; ст. 16 Закону «Про металобрухт» [130]; ст. 48 Закону «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» [84]). Слід звернути увагу на ту обставину, що цивільно-правова відповідальність можлива за порушення публічно-правових норм про природні ресурси і захист навколишнього природного середовища. Відшкодування шкоди в цих випадках провадиться на користь державного чи відповідних місцевих бюджетів.

26. У статті, що коментується, не йдеться про те, що Цивільний кодекс не поширюється на цивільно-процесуальні та господарсько-процесуальні відносини, оскільки це вважається само собою зрозумілим. Тим часом, проблема розмежування цих двох тісно пов'язаних видів відносин виникає у практиці. Матеріальні цивільно-правові відносини не припиняються фактом звернення управненого суб'єкта з позовом про захист права, яке є елементом цих відносин. Протягом усього часу розгляду справи в суді продовжують існувати і розвиватися матеріально-правові відносини, над якими надбудовуються публічно-правові процесуальні відносини. Процесуально-правові відносини дозволяють зрештою (шляхом винесення рішення суду і його примусового виконання) відновити нормальний розвиток матеріально-правових відносин. Крім того, в рамках процесуально-правових відносин можуть бути прийняті засоби забезпечення позову, які створюють додаткові можливості для відновлення порушених цивільних прав. Ілюстрацією зв'язку цивільних і процесуальних відносин є п. 1 ч. 2 ст. 432 ЦК, в якому містяться суто процесуальні положення.

Висновок про одночасне (паралельне) існування матеріально-правових і процесуальних відносин ґрунтується на тому, що ні глава 50 Цивільного кодексу, ні інші нормативно-правові акти не передбачають припинення матеріальних правовідносин (зокрема, зобов'язань) у зв'язку зі зверненням з позовом до суду. Як правило, звернення з позовом до суду покликане лише забезпечити нормальний розвиток матеріально- правових відносин, усунути порушення прав його сторін. Тому і набрання рішенням суду законної сили звичайно не припиняє цивільно-правових відносин.

У той же час позов про присудження до виконання обов'язку в