Читати книгу - "Землянка"

Гей-гей!.. Відгуляли батько з сином, від’їздились. Земля їм пухом.

Тільки Яшці не поталанило на коней. Коли старші Деркачі викохували рисаків, Яшка на лозині вистрибував. А зіпнувся на ноги — війна. Такий розор у селі, не те що коня, волосинки поганенької для вудки не знайдеш. Чим орать — сіять, у голові не вкладається. Весна стукає в двері, степ жде орачів. Не тих, що снарядами вивертали нутрощі матінки-землі, а тих, що кладуть у борозну тепле зерно… Крім орання-сіяння, кінь для людини все одно що крила для птаха. Щоб душа літала над степом. Ох, і рветься ж Яшчина душа з припону, б’ється, як сокіл у клітці, проситься на волю. Кожної нічки, ледь стулить Яшка повіки, попливуть-попливуть стіни землянки, розтануть вони в голубій піняві, а з тієї піняви виринає білий-біленький, як лебідь, диво-кінь з лебединою шиєю, з піснею-гривою, з очима-зорями. Яшка — плиг! — за вуздечку хоче піймати коня, біле диво — за хмару, Яшка за ним, а воно як туман…

— Яшко! — торсає мати хлопця. — Не мни куфайку, порвеш. Гарячка в тебе, чи що?

І ось із того гарячкового сновидіння, з очеретів Тернової балки, виплив до нього кінь. І не примарний — живісінький. «Матінко рідна! Конячко моя! — ронячи сльози, чаклував Яшка. — Стій на тому містечку, не тікай…» Щоб не сполохнути коня, Яшка, маскуючись, по-пластунськи поповз до річки; і вже так обережно, як лисиця, підгортав ноги, щоб жодна билинка під ним не тріснула. Гаряча роса затуманила очі йому, але й крізь жовте маячіння світило Яшці незворушне запітнявіле яблуко. Кінь спокійно позирав на дивака, що повзком підкрадався до нього. І коли Яшка, напружившись, підскочив, обхопив руками теплу конячу шию — полонений і хвостом не махнув. Та, власне кажучи, не було хвоста — голий деркач із клубком реп’яхів на кінці.

Як до рідного брата, пригортався Яшка до коня. Тицяв щокою в сиві губи, гладив бархатисту шию, щасливо вуркотав: «Дурненький мій… От і будемо вдвох… Де ж ти блукав так довго?..» Смирна конячина, яка теж, мабуть, знудьгувалася за людською ласкою, довірливо підставляла морду, лагідно форкала Яшці у вухо.

Чудо-кінь, гордий лебідь із голубої казки, стояв перед хлопцем. І Яшка не бачив і не хотів того бачити, що його щастя, оця бродяча кобила, дуже скидається на їхню козу Чирву — коростява, облуплена, вся в реп’яхах.

…Вовка й Мишко, що зібралися гнати додому своє стадо, стояли з роззявленими ротами. Повз них, на сірій шкапині, їхав Яшка Деркач. Широченне галіфе, як попона, прикривало гострий хребет худобини. Яшка сидів бочком, пілотка набакир, груди колесом. Понад степом розлягалося:

— Гей, шкілети! — гукнув Яшка пастухам. — Сідлайте свої кози та й за мною в атаку… Пойняли?

Війнуло з півдня теплом, ожив приінгульський степ.

Млосно запарувала земля, заграло у видолинках марево.

Висунув ховрах мордочку з нори, поворушив ніздрями: весною пахне… «Пі-і-і!» — попробував голос. «Ті-і-і!» — одгукнувся йому сусід. І забринів у степу ховрашиний перегук. А в чистій, мов кринична вода, глибині бездонного неба полоскали свої крильця жайворонки.

Почалося життя. Почалось…

Тільки москалики ніяк не відійдуть од зимової сплячки. Задивився Вовка, як вони сидять рядком на камінці. Спинки у них червонясті з темними крапками. Справжні тобі вояки — при погонах та бойових відзнаках. Їх так і називають: москалики або солдатики. Але щось недужі вони. Застигли на місці, ні живі ні мертві. Наче цвіркнула на камінь кров і захолола.

Оцей рядок солдатиків нагадує Вовці рідне село. Он воно, Криничувате, на правому березі Інгулу. Як ті солдатики, низкою розтяглись землянки вздовж кам’янистого берега. Гріються проти сонця, немов очунюють після січневої холоднечі.

Людське око до всього звикає. Вже не день і не два, випасаючи кіз, позирає Вовка на спалене село. Уже звик бачити сліди згарищ на тому березі. Дмухне вітерець — покотить хмари попелу. Де-не-де на попелищах біліють обвалені стіни та комини. Кров’яними деснами шкіряться розкидані печі. Пнуться до неба голі почорнілі димарі. Оце й усе, що лишилося від Криничуватого.

А було ж село! Ви тільки погляньте, людоньки, в якому місці вгніздилися славні прадіди степовиків. По праву руку — висока скеля Мартин, що схилила круте чоло над Інгулом. По ліву руку — ще вища скеля Купець з малими Купченятами, що обсіли батька. А між скелями, по широкій улоговині, з півночі на південь бігли за течією веселі хатки, як дівчата в білих кофтинах, що кидають вінки в ріку.

З Мартинівки на Купівщину в’юнилась дорога між плескатими кам’яними валунами. Наче хтось розкидав самоцвіти понад Інгулом. Ці кам’яні головешки — і сірі, й рожеві, й жовтогарячі з золотими блискітками — визирали із-за хат, з буйної городини, з кучерявих садів. А з-під каміння била холодна джерельна вода. Мабуть, тому й назвали степівчани своє село Криничуватим.

Про ці валуни цікаву історію розповідав Вовці дід Оврам. Їхав, каже, з поля дядько, віз гарбузи. Їхав поволеньки, люльку смалив. А колеса риплять, полудрабок торохтить, і не чує дядько, як гарбузи додолу падають. Одні, репнувши, так і остались при дорозі, інші на городи закотилися, а деякі аж до Інгулу.

— Та які ж то гарбузи? — дивувався Вовка. — Ану, цюкніть сокирою, іскри бризнуть.

— Е-е! То не прості гарбузи — зачаровані.

— А чого ж вони такі здоровецькі?

— Бо виросли. Камінь, щоб ти знав, росте. Коли я був ще парубком, так Мартин, — дід показував на крутолобу