Читати книгу - "Очікування шторму"

Уже сидячи на коні, я почув у відповідь щось нерозбірливе. Потім побачив, як червонофлотець повітроплавних частин підвів коня до перекинутої брички, викарабкався на нього, розраховуючи, очевидно, що в такий спосіб зручніше на нього залізти. Та кінь, покрутивши шиєю, ступив кілька кроків уперед, і Сорокіну довелося злізати з брички, і знову хапати коня за вуздечку, і лаятися при цьому голосно і зі знанням справи.

— Ти сміливіше, — підказав я. — Обіприся руками. Невже ніколи на конях не їздив?

— Дідькові вони потрібні в авіації. Якби у них крила були.

З бідою пополам Сорокін усе-таки охопив кінські боки ногами. Натягнув вуздечку. Попросив:

— Не поспішай…

Поспішати справді було нікуди, тому що виліт наш планувався аж на світанок…

… Ми трохи зуміли задрімати. На зіпрілих, наче торішнє листя, матрацах, звалених у старому хліві, що стояв на самому краю льотного поля. Матраци були з госпіталю, смерділи йодом, карболкою. А стеля в хліві світилася, наче решето. І зрозуміло, що матраци пріли. Та нам треба було відпочити хоча б кілька годин, і кращого місця поблизу не виявилося.

Каїров приїхав за півгодини до світанку на відкритому автомобілі, який чхав, ніби застуджений, стріляв, наче гармата, і чадив димом, як зіпсована гасничка.

На задньому сидінні, за спиною шофера, куталася в хустку якась жінка. У Каїрова, як і раніше, права рука була перев'язана. І він морщився, коли ненароком робив якийсь рух.

Підійшовши до нас, він запитав:

— Відпочили?

— Авжеж…

Тоді, наче сліпий, він помацав здоровою рукою моє обличчя. І, повернувшись до машини, коротко кинув:

— Поголити!

Жінка вийшла з машини. Шофер увімкнув світло, фари засвітилися в темряві. Поле перед радіатором і далі стало зеленим і ніжним.

Відкривши плескату невелику валізку, жінка винувато сказала:

— Вода холодна.

Голос у неї був приємний. Соковитий і не писклявий.

— Нічого, — відповів я.

Вона стояла спиною до світла. І я не бачив її обличчя, бо воно лишалося темним, як тінь. Але руки у неї були теплі і м'які. Я подумав: звичайно ж, цілу дорогу вона їх ховала під хусткою.

Пульверизатор шипів, як гусак. Одеколон лоскотав шкіру.

Я сказав:

— Дякую.

Жінка закрила валізу.

Це мене здивувало. І я запитав:

— А Сорокіна?

— Він голиться раз у два тижні, — без ущипливості, якось надто байдуже відповів Каїров.

Серьогу аж пересмикнуло. Він засопів і повернувся до мене спиною. Каїров відчинив дверцята, взяв із заднього сидіння клунок середнього розміру, щось сказав шоферові.

Здригнувшись і зачадивши, машина повезла перукарку в дальній кінець поля.

Клунок упав біля моїх ніг.

— Переодягайся, — сказав Каїров.

Трава була вологою, а небо сірим. І вже можна було розрізняти обличчя і деталі одягу, якщо стояти так близько, як стояли ми.

Я потягнув за мотузки. В клунку виявилася форма білогвардійського поручика.

— Так, — сказав Каїров. — Там, у Туапсе, в них тепер вінегрет. Мішанина різних частин і підрозділів. Ніякого планомірного відступу вони організувати не змогли. Втікали на південь кожен за власною ініціативою… Ось документи. Справжні. Ти — Никодим Григорович Корягін, офіцер зв'язку п'ятого кавалерійського корпусу генерала Юзедовича, відряджений у розпорядження штабу Кубанської армії. У штабі без потреби не з'являйся. Для зустрічі з патрулем — документи надійні… Запам'ятай адресу проваленої явки. Вулиця Святославська, будинок вісім. Я ніколи не був у Туапсе, не знаю цієї вулиці. Ти її розшукай. І зроби все, щоб зустріти Миколу Згорихату. Повтори адресу.

Я повторив.

Каїров задоволено кивнув. Подивився на Сорокіна:

— Знайдеш якнайближче до Туапсе галявину чи виярок, приземлишся. Якщо не зможеш злетіти, замаскуєш літак. І будеш пробиратися назустріч нам.

Армійській конференції, що повинна була відбутися найближчим часом, належало вибрати делегатів на IX з'їзд партії. Каїров мав намір виступити в обговореннях поточного моменту. На партійних зборах Мірзо Іванович рідко користувався трибуною, обмежуючись у разі потреби репліками з місця, часто по-східному кучерявими, але завжди діловими і нерідко дотепними. Цього разу він збирався порушити своє правило, оскільки комуністи, що висунули його на конференцію, просили обов'язково сказати кілька гарячих слів від їхнього імені про революцію, про мужність, про поточний момент.

Повернувшись з аеродрому, Каїров не ліг спати, що, принагідно сказати, було йому вкрай необхідно, а сів за письмовий стіл, маючи намір накидати конспект свого виступу.

Він замислився, покликав у помічники благословенну передранішню тишу. Та ба, вона тут же була порушена рипінням коліс, іржанням коней, міцним солдатським словом.

Каїров підійшов до вікна. Розчинив раму. Будинок був одноповерховий, але стояв на високому фундаменті. Тому двір лежав унизу. З вікна було добре видно, що тиловики-постачальники перетворили подвір'я на продовольчу базу. Ось і зараз двоє червоноармійців розвантажували воза. Вони зняли задній борт, поклали навскоси дошку, пробуючи скотити по ній бочку. Але кінь ненароком оступився. Дошка впала, бочка теж. Ударилася об бетонний виступ фундаменту і розкололася надвоє.

Солодкава свіжість ранку відступила під натиском густо заправленої перцем і часником ропи, запах якої був таким задушливим і тугим, що здавалося, його можна помацати руками. Небо глянуло на огірки. І вони зробилися сизими, тому що хмари стояли сизі і нерухомі, мов калюжі.

— Почастуйте огірочком, хлопці, — попросив Каїров.

Солдат, обірвавши мудрувате слововиверження, здивовано подивився на