Читати книгу - "З матір'ю на самоті"

байдужим до замуленої історії свого народу. І сам він чистив та поглиблював народні джерела, копав живодайну криницю для спраглої душі — своєї і людської.

Мати: У наших маленьких Біївцях кожна латка землі — це якась дивовижна історія… Якось моя сестра розповідала мені, буцімто на горі Лисак с таке місце, де ніколи улітку не вигоряє трава. Мовляв, тамечки шведи закопали колись золотого коня. Це, звичайно, легенда. Бо я думаю так: якби шведи закопали там золотого коня, то вже б давно знайшлися люди, які б його викопали. Хіба не так?

Поет: Перетакувать не буду… Тільки ж добре, що у великому світі і в маленьких Біївцях існують красиві легенди. Вони збуджують поетичну уяву, вони не дають нам навічно заснути… До речі, уся гора Лисак, немов зеленою шовковою травою, усіяна старими і новими легендами. А височить вона, як ви знаєте, в центрі села — над садами і полями, над удайськими заплавами. Та куди б ти не їхав, куди б не йшов — звідусюди її побачиш. Мені здається, що гора Лисак звертається до всіх живущих людей відомим віршем Симоненка:

Ти знаєш, що ти — людина? Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя — єдина, Мука твоя — єдина, Очі твоі — одні.

Мати: А пам’ятаєш, що там написано на старому дубовому хресті? Там написано: «Прохожий, не топчи мій прах, бо я вже дома, а ти іще в гостях».

Поет: Слова занадто поетичні, але у вірші «Найогиднищі очі порожні» Симоненко сказав краще і розумніше:

Бо на світі той наймудріший, Хто найдужче любить життя.

…А життя Василеве із самого малечку не завжди було радісним… Досі ми жодним словом не згадали Василевого батька… Пробачте мені за це болюче питаннями…

Мати: То не батько, а вітер, прилетів — і полетів, а нам із малим Васею завдав багато болю і клопоту. Чи не тому в одному із віршів Вася писав:

В мене була лиш мати, Та був іще сивий дід,— Нікому це мовив «тату» І вірив, що так і слід.

Поет: Гіркі слова… Ваша небога Люба — не та, що в Черкасах, а та, що в Біївцях, — розповідала мені, що багато років, коли Вася став Василем Симоненком, до нього в Черкаси заявився батько. Василь прийняв-привітав його, щедро пригостив, великодушно запросив переночувати, а вранці нібито сказав: «А тепер, батьку, будьте здорові. Ви пізно прийшли до мене. Я в дитинстві виглядав вас кожної днини…» Чи правда це?

Мати: Як би там не було, а Вася виростав напівсиротою. Це знають усі в Біївцях.

Поет: Мені неважко уявити Василеве дитинство, бо воно було схожим на моє: війна… голод і холод… щоденний страх під хрестатим, розстріляним небом… окопчик під хатою… нужденна школа… чорнило з бузини і нестача папіру та книжок… довгождана Перемога і сльози матерів та дітей… Хіба цього мало на одну маленьку дитячу душу? І якщо перші дитячі враження пов’язані з війною і великим горем, то людина (а тим більше — поет) все життя мучитися у своїх думках, спогадах і навіть у снах. Мені, наприклад, і зараз часто сниться війна. Адже я знаю війну з першої хвилини — з того раннього ранку сорок першого року, коли чорна смерть полетіла на моє прикиївське село, на мою дитячу голову. Про ті страждання потім писали сльозою майже всі ровесники Симоненка: Ліна Костенко, Дмитро Онкович, Борис Олійник, Петро Засенко, Іван Драч та інші поети. Я теж писав.

Мати: Я уважно читала твою книжку «Хроніка воєнного дитинства»… Нелегка вам випала планида…

Поет: Мудрі люди колись казали, що страждання очищає людську душу. Якщо це так, то в нас, дітей війни, найчистіші душі. Але страждання бувають різні. Навіть страждають сучасні міщани-обивателі, яким не вистачає ще кілька тисяч на нову машину або ж на розкішну дачу. Наше ж дитяче страждання було мукою та болем усього народу. І це нас гуртувало і кликало до майбутньої радості. Але горе ніколи не забувається. Ось чому ми пишемо вірші, пісні і поеми про пережите страхіття і страждання. Звичайно, про війну написано чимало прекрасних і хвилюючих творів. Та вірш Симоненка «Жорна» — один із найкращих, найсильніших у цьому ряду. Він дуже переконливий, бо правдивий до найдрібнішої деталі:

Мати:

Натуга на руках, від втоми чорних, здувала жили, ніби мотузки. Каміння клацало зубами в жорнах, жувало жовті зерна на друзки. Поет: А ось вершина вірша: Хай сатаніють виродки од крику — нас не знобить од їхньої хули: нам жорна ті із кам’яного віку на танках варвари з Європи привезли.

І цілком природний висновок, де бачимо пряму причетність автора до важливого явища:

Цілую руки, що крутили жорна у переддень космічної доби.

Мати: Коли я уперше прочитала цей вірш, то дуже розхвилювалася і заплакала, бо там усе — правда. Ми з Васею не раз ходили до сусідів, у кого були жорна, щоб