Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

Тож незабаром до химерного старого Гринвіч-Віледж у пошуках вікон, що виходять на північ, фронтонів вісімнадцятого сторіччя, голландських мансард і помірної орендної плати почали звідусіль зліталися люди мистецтва. Вони принесли з собою кільканадцять олов'яних горняток, одну чи дві старенькі жаровні з Шостої авеню і назвалися «колонією».

Студія Сью і Джонсі прилаштувалася попід самісіньким дахом приземкуватого триповерхового цегляного будиночка. Джонсі — то пестливе від Джоанни. Одна з дівчат була родом зі штату Мен, друга — з Каліфорнії. Звів майбутніх співмешканок табльдот[6] забігайлівки «У Дельміко» на Восьмій вулиці. Схожість смаків у царині мистецтва, салату з цикорію і широких, звужених біля зап'ястка рукавів підштовхнула дівчат зняти одну студію на двох.

Це було в травні. В листопаді холодний невидимий мандрівник, якого лікарі називають Пневмонією, блукав колонією, тут і там хапаючи когось крижаними пальцями. У східних кварталах цей невтомний жнець ступав широко і сміливо, рахуючи жертв дюжинами, але сповільнив ходу в лабіринті вузьких і вкритих мохом суточок.

Пана Пневмонію навряд чи можна було назвати галантним літнім джентльменом. Крихітна тендітна жінка, ослаблена каліфорнійськими західними вітрами, не могла протистояти задишкуватому старому негіднику із залізними кулаками. Він звалив Джонсі з ніг. Ледве здатна поворухнутися, вона лежала на фарбованому залізному ліжку, споглядаючи крізь шибки голландського вікна глуху цегляну стіну сусіднього будинку.

Одного ранку заклопотаний лікар порухом кущистих сірих брів закликав Сью до вітальні.

— Джонсі має один шанс зі, скажімо так, десятьох, — повідомив він, струшуючи ртуть у термометрі. — Цей шанс — у її волі до життя. Коли люди так от налаштовують себе на похоронний лад, жодна фармакопея не допоможе. Ваша подружка забрала собі в голову, що не одужає. У неї є заповітне бажання?

— Вона… вона хотіла намалювати Неаполітанську затоку, — відповіла Сью.

— Намалювати? Які дурниці! Невже у неї немає чогось істотнішого, що змусило б її замислитися над доцільністю смерті, — чоловіка, наприклад?

— Чоловіка? — прогугнявила Сью, ніби хтось їй притиснув дримбу до рота. — Хіба чоловік здатен… ні, ні, лікарю, у неї нічого такого немає.

— У тім-бо й біда, — сказав лікар. — Я зроблю все, на що здатна наука… втілена у моїх вміннях, звісно. Та коли пацієнт починає рахувати екіпажі у власній поховальній процесії, я віднімаю п'ятдесят відсотків від цілющої сили ліків. Якщо ви спонукаєте подругу поцікавитися модним фасоном рукавів у зимових плащах, я скажу вам, що шанси збільшилися до одного з п'ятьох.

Коли лікар пішов, Сью попрямувала до робочого кабінету і добряче виплакалася, сякаючись у японську серветку замість носової хустинки. Потім вона повагом, насвистуючи регтайм, запливла у кімнату Джонсі з мольбертом у руках.

Джонсі лежала обличчям до вікна. Від її дихання заледве підіймалася ковдра. Сью припинила насвистувати, гадаючи, що подруга спить.

Вона встановила мольберт і почала працювати над ілюстрацією до оповіданнячка з журналу. Молодим художникам доводиться торувати шлях до Мистецтва, створюючи ілюстрації до журнальних історій, які пишуть молоді письменники, що торують ними шлях до Літератури.

Коли Сью робила замальовку вишуканих наїзницьких штанів для родео на фігурі головного героя, ковбоя з Айдахо, і монокля на його носі, до неї долинув тихий звук, і вона хутко підійшла до ліжка.

Широко розплющеними очима Джонсі дивилася крізь вікно і рахувала, рахувала у зворотному порядку.

«Дванадцять», шепотіла вона, «одинадцять» — на хвильку пізніше, потім «десять», «дев'ять», далі майже одночасно — «вісім» і «сім».

Сью стурбовано визирнула надвір. Що там можна було рахувати? За вікном було порожнє похмуре подвір'я, а за півдюжини кроків — глуха стіна цегляного будинку. Старий-престарий плющ, сучкуватий і напівзасохлий, видерся до половини стіни. Холодні осінні вітри здмухнули з нього листя, лише голий скелет із лози чіплявся за виїмки у цеглі.

— Що ти кажеш, сонечко? — запитала Сью.

— Шість, — промовила Джонсі майже пошепки. — Тепер вони облітають швидше. Три дні тому їх була ціла сотня. У мене голова розболілася їх рахувати. А зараз це не складно. Ось іще один упав. Залишилося тільки п'ять.

— П'ять чого? Скажи твоїй Сьюзі!

— Листків. Листків на плющі. Коли відлетить останній, я теж відлечу. Я знаю, це вже п'ять днів. Хіба лікар не сказав тобі?

— В житті не чула такої нісенітниці! — вигукнула Сью з неперевершеною глузливістю. — Який зв'язок між листям на старому плющеві та твоїм одужанням? До того ж ти так любила лозу, прикре дівчисько! Не будь дурненькою. Знаєш, лікар сказав мені сьогодні вранці, що шанси на те, що ти скоро одужаєш… зараз я точно повторю його слова… так, він сказав: десять до одного! Ти маєш не більше шансів померти, ніж усі ми в Нью-Йорку, коли їдемо в трамваї чи проходимо повз новий будинок. Постарайся з'їсти трохи супчику, а Сьюзі тим часом повернеться до малюнка, який вона продасть редакторові й купить трішки портвейну для хворого маляти і дрібку свининки для свого жадібного животика.

— Тобі не доведеться купляти портвейн, — сказала Джонсі, не відриваючи очей від вікна. — Іще одного не стало. Ні, мені зовсім не хочеться супу. Лише чотири листочки. Я хочу побачити, як упаде останній, перш ніж надворі стемніє. Тоді я полечу за ним.

— Джонсі, сонечко, — сказала Сью, схиляючись над нею, — пообіцяй мені, що ти заплющиш оченята і не дивитимешся у вікно, поки я не закінчу малювати! Я мушу віддати ілюстрації не пізніш як завтра. Мені потрібне світло, в іншому разі я б опустила штору.

— А ти не можеш працювати в іншій кімнаті? — холодно поцікавилася Джонсі.

— Я радше побуду тут, із тобою, — відповіла Сью. — До того ж я не хочу, щоб ти і далі дивилася на те дурнувате листя плюща.

— Скажеш мені, коли закінчиш, гаразд? — попросила