Читати книгу - "Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин"

Козенята пізнали свою матінку, одчинили їй і похвалились, що до них хтось приходив і хотів обмануть їх. Коза нагодувала діток і наказала їм, щоб вони нікому не одчиняли, а щоб вони не помилились, розказала їм, як вона буде причитувать надалі. Коза переночувала дома, а на ранок чуть зоря подалась пастись.

Вовк, дождавшись ранку, став думать, як би ж його умудриться, щоб голос свій підвести під козинячий, а далі почав пробувать свій голос. Завив раз — дуже товсто; завив другий раз — теж не підходе під козинячий голос. Він затяг третій раз самим тоншим голосом, а все ж таки під козинячий не підходив.

Бігла мимо лисиця. Почула вовче завивання і спинилась. Підійшла до його поближче і пита:

— Чого ти, вовче, виєш, чи ти дуже зголодав?

— Та се я, сестричко, пробую свій голос; надибав козинячу хатку та ніяк не доберусь до них, не одчиняють, кляті, дверей, пізнають по голосу, що не їх мати. Так я хочу підібрать ноту, щоб заспівать по-козинячи.

— Ні, вовче, так діло твоє не вигоре; коли хочеш посмакувать козинятинки, так попрохай мене, я тебе научу.

— Научи, спасибі тобі, я тобі оддячу.

— А що ж ти мені даси?

— Та як доберусь до козенят, так і тобі одного дам.

— Ні, так я не згодна: коли там діло буде, а я зараз їсти хочу; ти принеси мені гуску, тоді научу, як голос поправить.

Вовк погодився, побіг добувать гуску. Довгенько вовк никав понад річкою в очереті, все підкрадавсь до гусей і вже надвечір піймав одну гуску. Миттю примчав до лисиці, оддав їй подарунок і каже:

— Ну, тепер, сестричко, научи, як поправить голос.

— А от що, вовче: іди ти до коваля і попрохай його, щоб він тобі насталив голос. Тоді ти будеш уміть співать по-козинячи.

— А де ж я буду того коваля шукать?

— А он там край села кузня стоїть, туди і йди.

Вовк послухав лисиці, пішов до коваля. Підійшов до кузні і каже:

— Чоловіче, настали мені голос, щоб я міг співать по-козинячи.

— А що ж ти мені за це даси?

— Та я ж не знаю, що ти з мене возьмеш, грошей у звірів не бува, подарунок який-небудь принесу тобі.

— А от що, вовче, принеси ти мені пару гусей, тоді я насталю голос; тільки щоб гуси були живі.

Вовк помчавсь до річки і почав шастать по березі в очеретах. Забовтавсь бідняга по самі уші, а таки піймав пару гусей, взяв їх обох за крила і повів до коваля. Вовка оскома брала на гусей, хотілось самому їх поїсти, та треба було добиться свого. Приніс гусей до коваля й каже:

— Ну, чоловіче, подарок тобі уже приніс, скоріш стали мені голос.

— Добре, вовче, тепер можна взяться і за роботу. Ти, вовче, стань поближче до ковадла, висолоп подужче язик та заплющ очі, а я зараз налагодю, що треба.

Вовк підійшов до ковадла, висолопив язик, заплющив очі і стояв як укопаний. Коваль взяв мерщій самий більший молот та як торохнув вовка по лобі! Він, бідняга, і не ворухнувсь. Коваль тоді зняв з вовка шкуру, одвіз на базар, продав за п’ять рублів, а гусей оставив собі на заріз. А козенята остались живі, здорові.

Вовк і лисиця

Біжить лісом вовк; бачить — дятел на дереві сидить: тук-тук, тук-тук.

— Гей, дятле, даремна твоя робота, — кричить йому вовк, — весь свій вік працюєш, рубаєш, а сам без хати. А дятел подивився на вовка і каже:

— А ти, сірий, все життя овець дереш, а сам без кожуха ходиш.

Подивився вовк на себе: правду каже. Побіг дальше. Біжить, а назустріч йому лисиця.

— Здрастуй, кумо!

— Здоров, куме!

— Кумо, скажи, як кожуха мені пошити?

Здивувалася цьому лисиця, але каже:

— А так: носи мені вівці, із шкур тоді пошию.

Почав вовк старатись: носить і носить шкури, і м’ясо носить, а кожуха нема.

— Скоро, кумо? — питає.

— Скоро.

Знову носить вовк:

— Скоро, кумо?

— Зовсім мало треба: один комір пошити, — говорить йому лисиця і радить вовкові попову кобилу задерти — шкура кобиляча якраз на комір буде.

Пристеріг вовк кобилу та й напав на неї. Забіг ззаду, як лисиця казала (щоб за хвіст тягнув, то й шкура буде ціла), прив’язав свого хвоста до кобилячого, а кобила як смикнула та й потягла вовка. А той кричить:

— Рятуй, кумо!

— А ти ногами бори, впирайся і бори!

— Тут бори не бори, а будеш на поповому дворі!

Вовк і чапля

Ішов голодний вовк. Він, бідний, так їсти хотів, аж у очах йому чорніло. Ішов він, ішов, аж гульк — чапля стоїть. Підкрався вовк тихенько та хап її! Бачить чапля, що непереливки їй, та й каже:

— Дозволь мені, вовче, хоч перед смертю потанцювати.

«Від цього мені шкоди не буде», — подумав вовк і дозволив.

— Танцюй, коли хочеш, тільки пошвидше, а то я їсти хочу. Чапля перед ним з ноги на ногу перескакує — танцює наче (хоч усім відомо, що чаплі ніколи не танцюють). Скаче, а сама потрошки вбік відходить. А коли відійшла вже далеченько, знялась та й полетіла.

Вовк подививсь їй вслід та й говорить:

- І нащо мені ті танці здалися, коли я їсти хочу!..

Вовк і чоловік

Раз зустрів вовк жебрака й каже:

— Я тебе з’їм!

— Мене? Видиш, який я худий, — кістки та кожа. Не посмакує тобі м’ясо… А я тобі пораджу, кого з’їсти.

— Кого?

— У лісі люди рубають сяги. Добре дивися, від котрої сокири найдалі летять тріски. Того й вибери, бо у нього смачне м’ясо.

Побіг вовк у ліс, виліз на високого бука — й дивиться. Ага! Увидів молодого парубка — і давай підкрадатися до нього.

— Я тебе з’їм!

— Хочеш мене з’їсти? Но, мало почекай, доки ся помию й помолю… Я не звір, мені треба приготуватися до смерті.

— Но, готуйся, лиш скоро!

Чоловік вирубав собі палицю, взяв сокиру й іде.

— Давай, вовче, мені хвоста, най руки повитираю. Чоловік обвив хвіст довкола лівої руки, а правою стиснув палицю і бух! Бух! Бух! Вовк реве:

— Йой, пусти ня, пусти… Я вже не хочу тя їсти. Лиш дай мені щось перекусити, бо-м дуже голоден.

Пустив чоловік вовка. Прийшли до колиби, наклали ватру, напекли риби… Вовк їсть.

— Дай ще, — просить.

Чоловік дав йому ще, а далі кинув і кавалок хліба з сиром. Рушили люди додому. Була зима. На небі світив місяць. Проходили біля