Читати книгу - "Улюбленець слави, Джойс Кері"

його політичної кар'єри, типової для буржуазної Англії кінця минулого й початку нинішнього століття. Походячи з бідної фермерської родини, Честер замолоду захоплювався ідеями соціалізму (що Честером-мемуаристом рішуче засуджується), був профспілковим діячем, але вже тоді проявлялися його кар'єризм, моральна нерозбірливість і, слід думати, небезпідставно в той час його двічі звинувачують у зраді. Основні віхи його політичної кар'єри відомі з роману «Улюбленець слави»: вигідний шлюб, що відкривав доступ у вищі кола, спекуляції на про- й антивоєнних настроях під час англо-бурської і першої світової воєн, зближення з капіталістами й збагачення і, нарешті, високі пости в ліберальному уряді. Про останні кроки Честера на політичній арені дізнаємося з роману «Якби не ставив я честь найвище», дія якого відбувається під час загального страйку 1926-го року. Честер, який очолює Надзвичайну державну комісію, робить усе, що в його силах, аби зірвати страйк. Але водночас він обмірковує можливість переходу в лейбористську партію, бо ліберальна партія, членом якої він був, втратила свою провідну роль у політичному житті країни.

Честер Німмо — узагальнюючий образ буржуазного політика, вихідця із соціальних низів, який, піднявшись до вершин влади, стає слугою існуючої суспільної системи, панівного класу. Тим самим створений письменником образ виходить за конкретні часові й локальні рамки, набуває широкого типізуючого змісту, який не втрачає актуальності і для сучасності.

Авторові «політичної трилогії» досить часто дорікали за те, що йому бракує чіткості у ставленні до своїх героїв. Але це передусім питання творчого методу письменника, розрахованого на активну моральну й інтелектуальну співучасть читача у винесенні остаточних суджень про героїв та їхні дії. Кері не хоче моралізувати. Він уникає категоричних тверджень про своїх героїв, пам'ятаючи про складність і багатогранність людських характерів і психології, про неоднозначність як помислів і душевних порухів, так і дій та вчинків. Судження про них має виносити читач, але автор, звичайно, підводить його до певної оцінки, а то й тактовно підказує її.

Серед видатних митців слова, якими багата англійська література XX століття, Джойс Кері займає особливе місце. Його голос не губиться серед голосів інших талановитих письменників, звучить виразно і своєрідно. Нині український читач має змогу сам у цьому пересвідчитись, ознайомившись з одним із кращих романів письменника.

Наталя БІЛИК

УЛЮБЛЕНЕЦЬ СЛАВИ

«...неправда завжди залишається неправдою.

Суспільна мораль і особиста мораль засновуються на одних і тих же законах. Знищення однієї людини з лихих намірів чи з глупоти таке ж злочинне, як і знищення мільйонів».

Джойс Кері

...саме в ту пору серед цього «політичного» оточення в мені народилося й зміцніло дивовижно-страхітливе відчуття...— ніби я живу у світі, де нема нічого сталого, ніби... борсаюсь в океані якихось марев, — на хвилях слів: інтриг, честолюбних розрахунків та сподівань, де навіть не скажеш з певністю, що цей ось задум — чисто егоїстичний або й навіть небезпечний для інших, а той — просто облуда... У кожній брехні була своя часточка правди...

1

Я пишу цю книжку лише тому, що переконана: от-от з'являться друком численні «дослідження», автори яких намагатимуться будь-що обмовити визначну людину, мого колишнього чоловіка,— а заразом і мене. І я маю підстави боятися, що їм можуть повірити: ми залюбки віримо хоч яким вигадкам про славетних людей. Що славетніше в людини ім'я, то більше про неї пліток.

Візьмімо, приміром, балачки про те, нібито він узяв мене заміж примусом, коли я кохала іншого,— нахабний наклеп, що його дехто вперто силкується видати за правду. Якщо й було тут щось не те, то хіба що з мого боку. Мені тоді ледь виповнилося вісімнадцять, і я, звісно, не могла як слід розуміти, що таке справжнє кохання. Та й взагалі важко було сказати (якщо озирнутися сьогодні на ту дівчинку, якою я тоді була), що являло собою моє «я»,— воно змінювалося кожні десять хвилин.

Але правда й те, що всі ці мої «я» (і те, яке кохало, і те, яке над усе кохалося в книжках) були поєднані радістю взаємного спілкування і досить міцно споріднені кревно з моїм кузеном Джімом Леттером. Ми були наче рідні брат і сестра, і все ж таки не були ними,— ситуація, завжди небезпечна для дівчини, бо може призвести до надто близьких взаємин з юнаком; удвох вони неодмінно знайдуть щось спільне собі на втіху.

Ми з моїм кузеном Джімом і справді мали про що поговорити. Навіть коли йому було десять, а мені шість, він мене панькав і пестив; а втім, траплялося, що й давав прочуханки. Під час його приїздів до нас на канікули ми цілими тижнями не розлучалися; а коли мене до смерті лякали кажанами й усілякими привидами, він брав мене до себе в ліжко, щоб я зігрілась і трохи заспокоїлась. Саме він і втовк мені в голову, нібито кажани чіпляються дівчатам у коси і смокчуть їхню кров, а привиди залізають до них уночі під ковдру і душать своїми кощавими, схожими на курячі лапи ручиськами.

Джім дуже прикрашав моє життя, хоч мене, щиро кажучи, хвилювало тоді й багато чого іншого. Я до нестями любила книжки, а ще — прогулянки на самоті, «у присмерку душі»,— улюблений вислів нашої родини; насправді ж, такої хвилини я просто перевтілювалася в героїню ще однієї щойно прочитаної книжки. Наші з Джімом розваги я дуже й дуже любила, хоча він частенько псував мені настрій і насолоду від отих розваг, лякаючи своїми раптовими нападами люті.

Проте я була ще така маленька й така легковажна, що не могла скерувати наші стосунки у потрібному напрямку. Втім, я й не знала (як це добре знають усі, хто має братів і сестер), що людські взаємини взагалі треба якось скеровувати. Досі пам'ятаю химерне почуття страху та щемливої радості (тривожне само по собі), яке охоплювало мене перед кожним його приїздом. Тітонька Леттер, у якої я тоді жила, неодмінно брала мене із собою у Куїнспорт зустрічати Джіма (туди було десь близько