Читати книгу - "Мовчання адресоване мені, Василь Дмитрович Слапчук"

не про лiс а про уяву що окупована тобою - Навiщо годинниковi сажень? Рудий берет iз пипкою на головi вiльнодумця не поступається мiдному обручевi. Коли зарубали пiвня, годинник на вежi вшанував його пам’ять хвилиною мовчання, Ми - як велика i маленька стрiлки, що помiнялися мiсцями. - Я не знаю, навiщо. Що думає про кенгуру фiлософ? В дитинствi я любив халву i не любив дитинства, в якому менi для щастя бракувало одинадцяти копiйок. Фiлософ думає про кенгуру як про недiльний дирижабль, що забере мене в дитинство. Збудую собi Рим, обов’язково з Ватиканом, прийду до Папи з шахiвницею, коли програю сьомий раз пiдряд, Святiйший Папа дорiкне: - Ти знову думаєш про неї. На око визначу розмiри, кроками вiдмiряю межi. Перед тим, як взятись до роботи, схрестивши руки на заступi, задеру голову до неба: буде снiг чи не буде? Збоку своєю поставою нагадуватиму чоловiка, що молиться котромусь iз вiдомих богiв, але не дякує, а просить. Так i не спрогнозувавши, накинуся iз заступом на перемерзлу землю. Хто б не проходив - зупиняється, запитує подивовано: - Що то за чоловiк? Навiщо вiн копає яму?- А незнайома менi жiнка протягувала кожному свiчку i терпляче пояснювала: - У нього сьогоднi день народження. Пришлiть менi цирульника, щоб чорну кров спустив, в кровi душа помила ноги. Тебе зустрiвши, я упав, як впала тiнь вiд зламаної гiлки на з’яву сонця. Цирюльник заспаний i п’яний на росу вивiв пасти кiз росiйськомовної коханки. А я лежав, лежала тiнь i рухалась навскiс i боком. Проволочiть мене за нею трохи. Намалюй велику рибу, власне, не рибу, а її кiстяк, нехай вона буде з одним оком i оглушена плаває на поверхнi води догори животом. Саме так виглядає наша остання розмова по телефону. Отак завжди: було лiто - були валянки, а як здибається кохання, то колючiше вiд кiлограма цвяхiв. Я збирав для тебе у картуз зорi, а ти менi пояснювала значення слова «дiалектика». всi сто країн всi сто дерев вiтальнi надiслали телеграми в день коронацiї ромашки польової повз щирi оплески троянд її провезли на слонi до трону iз семи долонь я їй услiд з юрби гукнув твоє iм’я i бачив як здригнулись вiї здавалося ще мить i буду першим кому дозволено торкнутися устами черевичка але почався феєрверк прошу лише води хоч потребую рятунку з цим деревом стрiчаюсь втретє i кожен раз в iншому мiсцi збираю фаршированi егоїзмом дитячi м’ячики що влаштували облаву на колобка вiдчуваю близьку присутнiсть металу можливо це чиїсь вставнi зуби нема вже такої сторони свiту до якої не боявся б повернутись плечима не встигнувши перехреститись ще маю час поклонитись Околицi душi загрузли у зневiрi слiпi дощi минають криницi Забувся вигляд кольорiв лиш зрiдка сняться їхнi назви В iдеологiї панує натяк а зречення перейменовано у спадок Триває вiчна нота до до нижнє У центральному унiвермазi, у вiддiлi «Вироби з глини» продаються люди. Напис, зроблений на картонi червоним iз запахом одеколону фломастером (усi лiтери складаються з гострих кутiв, i навiть лiтера «O» позбавлена округлостi, що дозволяє безпомилково визначити, котрiй iз притрушених нудьгою продавщиць належить голос, спроектований на картонi) завбачливо попереджає купцiв, що бажають оглянути незвичайний товар: «Обережно - б’ються!» Я перерiс уже траву, але нiяк не розшукаю iменi. Це знову бедрики ним грали у футбол, воно хоч не м’яке, але достатньо кругле, щоб закотитися у безвiсть. Чи ти мене без iменi впiзнаєш? Чи розшукаєш у травi? Бо, чую, хтось уже iде з косою. то тiльки сни то тiльки листя то тiльки заграва думок менi б пiти угору чи униз аби лиш сходами аби не рiвно аби крутiше щоб злiва дощ у щоку сiк а справа лiс ловив за полу коли прийде пора зрiкатись з’ясується нема кого й чого i стрiчний обiйде мене а ось уже й тебе зустрiв Однi лiтають в космос. Другi лiтають з вiкон. Третi просто лiтають. Для перших - це робота. Для других - вихiд. Для третiх - найвища форма самооблуди. Боже, не став мене перед вибором. У слiпому всесвiтi на похнюпленiй планетi на заблуканому материку у зношенiй країнi в химерному мiстi на фригiднiй вулицi у чужому будинку жив чоловiк котрий вважав себе божевiльним насправдi ж був дурним Мiй бiль зомлiв, скалiчив босi ноги об уста, помiж яких збирався утекти, та не пустили зуби. Мiй крик присох до щiк, зсередини замкнувся в горлi i каламутить очi. Мiй страх ослiп i в темряву свою привiв дружину й пса. Моя любов нарештi здерла з мене скальп i продала чужинцям. За мною вже прибув рожевий дельтаплан, мене чекають два метелики з ножами. цвiтуть гарбузи i огiрки трунар спалив хлiва i хату напередоднi вiн не пив а тiльки стверджував життя нудне як кирзовий подертий чобiт без пари рятує вiд петлi лиш трилiтровий слоїк вишневого варення без кiсточок та й огiрки уже цвiтуть гарбузи i цвяхом вказує на мене Моя найбiльша мрiя: завести пасiку з семи роїв, якi б жили не у звичайних вуликах, а в бiлих, наче шлюбнi черевички, пiанiно. я бiль цього дерева це дерево моя совiсть строк нашої взаємозалежностi закiнчується вранцi вiдтак я слугуватиму йому i найдрiбнiший опалий листочок буде бiльшим од мене в царствi минулої осенi увечерi прийде чоловiк дозвольте заколядувати чи вiдчиниш ти йому дверi склянку томатного соку замучив комплекс меншовартостi однак усi її вади засвiдчують перевагу провiнцiйного виховання над засобами масової iнформацiї якими вiдверто обговорюються способи запобiгання вагiтностi вiд щiпки харчової солi i водночас замовчується наболiле питання цнота це довгочасна прикраса чи одноразовий доказ лояльностi сумнiви перебiгають дорогу враженням щось народне переспiвує батiг жiнка у серце поштою вражена календар хотiв та не мiг кiт валяється на обочинi мабуть нагло в дорозi здох каву п’ють сексуально збоченi одну фiлiжанку на двох вiд гангрени помирає настрiй сонцю залишилось жити двi доби вiн збирався лише дещо вкрасти а здається що когось убив ти бачиш сенс а я лише знайому жiнку ти знайшла iстину а я погнутого iржавого цвяха яким надряпав на стiнi: куди подiлася любов? за дерев’яним грибом i купою опалого листя двоє пiтних чоловiкiв вантажили на залiзничну платформу вимащене тиньком лiто пiд пахви його бери пiд пахви i чого вiд нього так хлоркою смердить дизентерiя пояснив той що ховав у кишенi окуляри дезинфекцiя дурнi втрутився дядько який умiв керувати потягом за годину вiн озирнувся назад скрушно зiтхаючи нещасливим було це лiто i круто звернув з рейок синiша вiд трави i стократ добрiша вiд лiтнього ранку у правiй руцi тримає дюралеве крило а в лiвiй запалену свiчку донизу полум’ям про що вона спiває? в той час як флегматичний мухомор настоює отруту на словах людей близьких i рiдних нам до болю змiщених суглобiв до сивини на скронях про що вона мовчить? коли я їм ножi i бите скло а дверi вже плекають зраду мої останнi дверi стирають напис вихiд про це не знає навiть хитрий вiтер якби менi дали уста то я б її назвав осiннiм небом або хорошим хлопцем маленький лiс питався за дощем а дощ сховався у твоїм волоссi чи я йому пробачу це? я всесвiти вбивав лиш за короткий дотик до руки твоєї яку так елегантно облягає рукавичка iз моєї шкiри той дощ помре у найкоротшу середу вiд втрати твого iменi в якому сенс життя i смертi сiмдесяти населених планет i непостiйнiсть настрою мойого брата сонця ти плачеш?- то нехай живе у цих краях вiтри i холод а я без голосу й очей не маю мiсця на короткiй наче слово нi фарбованiй зеленим лавi мене маленький кличе лiс приблизнiсть не звiльняє вiд боргiв якi виплачую насiнням бiлих квiтiв i щирими але земними почуттями в цiєї дiвчини коса м’яка i тепла як перевесло з променiв терпкого сонця така пестлива й нiжна як аркан в руках вузького ока приблизнiсть не рятує спасiння обiцяв лише пiсок але взамiн просив рожевий колiр i бiльше половини каяття та нагло сам помер