Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

Під отим «Франце» мався на увазі його католицька величність Франц Иосиф І.

Раптом Войта завмер і присів навпочіпки.

Лугом від будинку відпочинку бігла дівчина у білій сукні. Вискубнувши стеблинку трави, Войта затиснув її зубами.

Дівчина поспішала до струмка, саме до того місця, над яким він стояв. На якусь мить вона зникла у заростях вільшини і тернику, але по віттю, що хиталося, наче під вітром, Войта зрозумів, що дівчина продирається якоюсь таємною стежкою. І справді, невдовзі вона вже стояла на березі, біля стрімкого закруту струмка, на невеличкій галявинці, ^облямованій чагарниками. Дівчина кинула на траву купальник, сховала під косинку волосся, а ще за мить біла сукня злетіла над головою і впала поряд з купальником.

Войта заплющив очі і спритно порачкував. Хвилину сидів нерухомо, зашарівшись, потім для певності одсунувся далі від небезпечного місця.

«Безстидник, — картав себе в думках, — так і треба тобі скрізь влізти, усюди вскочити, навіть тоді, коли тобі до цього немає ніякого діла».

Войта сидів доти, доки не почув унизу глухий сплеск води. Тільки тоді він обережно підвівся й озирнувся. Голова дівчини, схожа на велику водяну лілію, спокійно рухалася гладінню струмка то за течію, то проти неї.

Марек постояв, почухав потилицю, повернувся і скочив на кам'янисту лісову дорогу.

Саме в цей момент з-за повороту вийшов чоловік, що вів велосипед, а за хвилину Войті вже широко посміхався бравий шинкар Тламіха.

— Доброго здоров'я, пане Марек! Куди це ви так рано?

— А, здрастуйте, пане Тламіхо, — привітався Войта без особливого піднесення. — Так просто, гуляю.

Завідуючий шумаржовським закладом громадського харчування сперся на велосипед і запалив стару прокурену люльку. Було зрозуміло, що він приготувався до ґрунтовної розмови.

— Так просто? — запахкав Тламіха. — І що то за інтерес плентатись сюди просто так. Це ж треба мати силу ходити по цих горбах. А мені аж до самого Піхова тарабанитись. У район треба, по товар. Ото ще, батечку, морока. Сьома година, пів на дев'яту буду там, та назад стільки ж, отже, об одинадцятій, не раніше, вдома. Так, так, це ж коби моторчик…

— Добре, що вам здоров'я дозволяє так далеко ходити, чи не так, пане Тламіхо? — зауважив Войта, намагаючись бути чемним.

— Та дозволяє ще, дозволяє. А тут справді красиво і для здоров'я корисно. Недаремно саме тут вибрало ваше начальство місце для будинку відпочинку. Це була вельми мудра ідея.

— А ви, здається, не тутешній? І давно ви в цих краях?

Тламіха скривився.

— Я, пане Марек, пражанин, справжнісіньке дитя Праги! Ну, а тут з сорок дев'ятого. Бачите, нікого в мене немає в цілому світі. Отож я і сказав собі: збирайся, Венцо, кудись на село, там уже дотоптуватимеш свої старі ноги. Принаймні у Празі буде більше місця для молоді, хіба ні?

Войта слухав і наче на знак згоди кивав головою.

— Отже, ви були борцем, пане Тламіхо? — несподівано запитав він. — Ба, навіть у Гаєка…

— Аякже, було, було таке, — осміхнувся шинкар і так стиснув пальці, що аж у суглобах затріщало. — Майже п'ять років з цього жив, до тридцять сьомого року. Тільки, хе-хе, то був не Венца Тламіха, а Білл Талміх, відчайдушний моряк з Порт-Артура! Це, звичайно, для реклами. А родом я з Кошірж і боротьбою займався ще хлопцем, не як професіонал, певна річ, пане Марек, а як звичайний аматор. Міг, як то кажуть, і в люди вийти, одного разу навіть потрапив аж до півфіналу першості республіки. Але потім — ця криза, я тоді був кельнером. Довгий час ніде не щастило влаштуватись, от я й пішов у «профіки», тобто став професіоналом. Що й казати, кляті часи були…

— А чи не виступали ви часом колись біля Безовки на Жижкові?

Тламіха махнув рукою.

— Питаєте! Дорогий товаришу Марек! Біля Безовки? Ге-ге! Та там же старий Гаєк частенько шатро напинав…

— Ну, от бачите, пане Тламіхо, тепер я точно можу сказати, що дивився вашу боротьбу ще тоді. Я ж з Лупачової вулиці, від Безовки зовсім недалеко, за рогом. Ну, а потрапити у цирк до Гаєка — де була моя хвороба. Скільки разів, пам'ятаю, прослизнеш зайцем, а тебе звідти й попросять, та ще з ременем.

— Матінко моя, то ви з Жижкова? — розплився посмішкою Тламіха, тиснучи Войті правицю. — Це треба відзначити; адже я теж з Кошірж, значить, ми з вами земляки? Правда, ви на всі двадцять років молодший за мене, але в таких випадках це не має значення. Оце дивлюсь я на вас і здається мені, що ви теж не легким ремеслом займались!

— Я ливарником був, — сказав здивований Войта.

Тламіха жестом висловив своє незадоволення.

— Та я не про це. Може, ви теж практикувалися в різних там нельсонах та інших захватах. Одним словом, чи не дубасили ви кого-небудь у старому жижковському Бівої?

— А, он ви про що. Бувало, — посміхнувся Войта. — Тільки я віддавав перевагу боксу.

— Ото ж бо й воно! — ляснув його Тламіха по плечу. — Я й кажу, це важке ремесло. І позначається воно на людині, пане Марек. Такого чоловіка легко впізнати. І по тому, як він дивиться, і як рухається, і яка в нього реакція. Я на це добре око маю!

Шинкар не поспішаючи почав знову запалювати люльку, пильно оглядаючи Войту крізь вогник сірника.

— Бачу, щось серйозне у вас з ногами трапилось. Якась неприємність?