Читати книгу - "Який цей світ, Марія Миколаївна Влад"

- А то моє кіно? Або я забаг смерті у двадцять п'ять? Сама подумай, Одокі!

Жінка розуміла, чия це команда. Совіти хочуть пускати свою пропаганду та заставляють щосуботи везти з Кутів кіно у село. І посилають стрибків до неї аби їхала за тими карабушками. Де маєш дітися: із стрибками нема довгої бесіди, приставлять карабін до грудей - мусиш лишати двоє малих дітей, упрягати худу, як терлиця, кобилу. Хто там питає, що вона на злогах, і кобила непідкована, ледве з голоду ноги тягає, бо, прецінь, війна.. .

А війна і скінчилася, і ні. Німців лісові вибили, а маскалів у гори не пускають. І вдень, і вночі в горах пекло. Прийдуть у тризубах - питають, чи не бачив песіх совітів, прийдуть у звіздах питають, чи не були бандерівці. А то і ті і ті перебрані. Кому є, а бідному гуцулові хоть у землю зарийся, куда від біди сховатися?.. Лиш кого покладуть на голову сільради - на рано уже труп. Другого покладуть - і того вб'ють. О, Господи! Коби хоть чоловік вернувся, коби вздріла його живого, а там най діється Божа воля.. .

У клубі стояли сутінки. Людей з верхів позганяли дивитися кіно. А хто не міг або не хотів, грозили Сибіром. Діди, жінка, діти збилися у куті похилої халупи, названої клубом, озброєні стрибки сиділи на ґанку і курили вифасовану їм махорку. Лазар торкотів у своїй кабінці, але не міг щось там завести, аби крутилося кіно.

Нарешті на білих верітках перехресно зблиснуло і показалося не по-нашому написане. Загриміла музика з Лазаревої засідки і на бабинських веретах виріс неголений озброєний молодик, що зіскочив просто з дерева. Невдовзі двері розхристалися і до клубу влетіло кілька таких самих неголених молодиків. У клубі гаркотіло кіно, а на ґанку ішло друге: тих стрибків як вітром здуло, і на поручині тепер сиділа нова зміна озброєних. Вони також закурили і під зблиск цигарок поставало з темноти то неголене лице, то сива шапка з тризубом. Між ними являлося і гладеньке миле личко також під смушевою шапкою, по всьому видно - дівоче. Одною рукою дівчина обнімала шию високого легіня, а другою - обріз.

- Гей, браття, ану йдіть подивіться - то якесь не совітське кіно, гейби про Довбуша, - збився з пантелику довгий парубок, що першим забіг до клубу.

- Ай, не гни бандиґи - а яке ще, як не совітське? - грізно відказав той, що його обнімала дівоча рука, - давай скінчуй.

- Є скінчувати, але хіба... ану ще хтось глипніть...провадив довгий.

Старший не без розчарування мусів вивільнятися від теплої рука - підхопився і став на дверях: говорили не по-нашому, не по-маскальськи. Ба, навіть не по-німецьки.

Старший зайшов до будки і завис над мало живим зо страху Лазарем:

- Як називається твоя пропаганда?

- Р-р-робін Гуд, - не своїм голосом пробулькотів механік.

- Я тебе питаю, по-якому це?

Ні живий ні мертвий Лазар застив у позі: хоть убийте - не знаю.

- Крути далі, - наказав лісовий.

3 ґанку вже й ті решта повитягували шиї і зазирали крізь утворені двері на верітки.

А там веселий білозубий бородач, бормосячи незрозуміле, обчистив якийсь багатий фіакр, а його "опришки" розігнали чиєсь військо, а дуже файна панянка у довгій по землю сукенці, що їхала у тому фіакрі, ані раз не боялася бородача, а пішла з ним під руку.

- Гейби наш Довбуш, лиш не так убраний, - проказав котрийсь із ґанку.

- Ади, і там зайдів б'ють, а нарід не кривдять, - дійшов думки ще один.

- Хрестяться, як ми.

- А паненка файна - чисто наша Гафійка, правда, Васи?.. - підштовхував ліктем товариша крайній.

Кіно мусіло йти.

І люди мусіли дивитися. Тепер уже і ті в тризубах зацікавлено пильнували "екран". Поставали з чат купкою на дверях і силилися зрозуміти: кіно було не про колгоспи, і не про війну Гітлера зі Сталіном, а про щось близьке, ото що чужою гавкаючою мовою.

- Це кіно трофейне, - здогадався старший і притулив до себе маленьку постать коханої дівчина.

- Най буде, то - про любов, - прошепотіла Гафійка. - Та воно, братчики, про лісових, про таких, як ми, що не дають свій край неволити, - розхоробрився той, що урвався до клубу.

- Видко скрізь є тих зайдеїв, охочих до чужого...

Кіно докрутилося до кінця.

- Вибачайте, люди, - звернувся старший до всіх. - І не бійтеся, ми вас кривдити не дамо. На то ми лісами бідуємо, аби у наші гори ніяка погань більше не прилізла. Розходіться з Богом!

Лазар сидів у своєму закамарку, як муха за лубом.

Люди поволі розходилися верхами.

Бородатих також не стало. І тих, що говорили не по-нашому, і тих, у тризубах - усіх поглинула ніч.

Тільки стрибки принишкли у сховах, як горобці в стрісі.

Та кобила в стайні поверла лошатко.

І її ґазидня до ранку вчинила хлопчика.

ВАСЮТА впросилася цього літа спати в оборозі. Оборіг був височенький, містив сорок копиць сіна, вивершений до самого піддашшя, і стара Лазирчучка подумала собі: а чому ні, дівка сінові нічого не вдіє лихого, а що переспить літо на свіжому повітрі, то лиш їй до здоров’я