Читати книгу - "Звірі, Назар Крук"

— Жароху! — сплеснув я руками. — Невже вони і тебе порахували?

— Тобто?

— Невже і ти повівся на маячню Доктора Зло?

Жарох роздратовано сплюнув, відмахнувся:

— Та йдіть уже! Згиньте звідси! І без вас роботи вистачає!

Я задоволено посміхнувся. Обожнюю виводити із себе шефа.

Макс легко підвівся. Кивнув Жарохові, запитально поглянув на мене:

— Ходімо?

Й не чекаючи на відповідь, попрямував до дверей. Я піднявся за ним.

— Тільки не пий з ним, Максе! — гукнув нам у спини Жарох. — Ні в якому разі не пий!

Макс вийшов на подвір’я першим. Я рушив за ним, намагаючись рівно дихати й не зіштовхуватися зайвий раз поглядами з крокодилами. І лише коли ми вийшли на вулицю, зрозумів, що щойно вперше побачив людину, яка не боїться цих собак. Не прикидається, а дійсно не боїться.

Макс пройшов поміж ними легко й невимушено, ледь не посміхаючись їм, ледь не погладжуючи кожного. А вони й не подивилися на нього. І не подумали звертати увагу на таку зухвалість. Ну точно, дитина-індиго. Сміливець. Просто-таки справжній лицар без страху й догани. Може, мені справді вже пора на пенсію? Може, у молодого покоління Контори вже атрофувалося таке непотрібне в нашій справі почуття, як страх?

Макс обернувся до мене:

— Тут неподалік є парк, можемо посидіти там.

— Парк? — перепитав я.

Не люблю я громадські місця. Можливо, тому, що там постійно тусуються натовпи веселих і безтурботних людей, які віднедавна мене дратують, надто — у великій кількості.

— Ага, — посміхнувся Макс, — парк. Візьмемо по пиву, сядемо на лавку й спокійно все обговоримо.

Я здійняв брову.

— Ти що, не чув? Жарох заборонив тобі зі мною пити.

— А хто каже про «пити»? — здивувався він. — Трохи хильнемо, аби розмова зав’язалася…

Що ж, мушу зізнатися, номер із собаками та ця заява викликали щось схоже на повагу до хлопця.

— Ну, пішли, — погодився я. — Eх, з ким-ким, а з екстрасенсами ще ніколи не пив…

Народу навколо, як я й передбачав, було чимало. Лавок, відповідно, на всіх не вистачало. На нас — у тому числі. Натяк на повагу до Макса зник, повернулося роздратування. — І що тепер, Сусанін? — спитав я.

— Хочеш фокус? — хитро всміхнувся він і, не чекаючи на відповідь, підійшов до двох бугаїв, що сиділи на найближчій лавці, заговорив з ними. Я зібрався, готуючись до того, що зараз доведеться вирубати обох, причому якомога швидше й непомітніше, аби не привертати зайвої уваги. Та, на мій подив, не довелося. Обидва раптом широко й дружньо посміхнулися, кивнули спочатку Максові, потім — мені, підвелися й пішли геть. Макс переможно всівся на лавку, махнув мені рукою, запрошуючи.

— Круто, — зазначив я, сідаючи поруч із ним, — і що ж ти їм сказав?

— Що ми таємні агенти, і нам потрібна їхня допомога, — широко посміхнувся він.

— Брешеш, — похитав головою я. Він тихо засміявся.

— Звісно, брешу. Це просто гіпноз. Декілька фраз, клацання пальцями — і вони у тебе в кишені.

Це ж використання навичок у власних цілях! Я майже машинально приклав два пальці до вуха. «Нас слухають» — означав цей жест. Макс, як не дивно, його зрозумів, знову посміхнувся й відмахнувся.

— Та ми ж на роботі, — сказав він і змовницьки підморгнув, — так що все о’кей. Вони нам зараз іще й пива при несуть.

Я уважно дивився на нього. Звісно, нас слухали. Слухали обидва: і Док, і Жарох. А може, і ще з десяток людей (чи їх доречніше називати «надлюдьми»?). Звісно, те, що виробляв Макс, було не просто неетично — це було суворо заборонено усіма постулатами й правилами Контори.

Чи в Санаторії свої постулати? Чи цей пацан настільки крутий, що йому можна творити таке? А може, бугаї підставні? Може, все це — просто чергова перевірка Жарохом моєї адекватності? І Макс — підставний. І дівка та взагалі ні до чого. Так, Жарох міг таке утнути. Він часто влаштовує мені всілякі перевірки, створюючи такі ситуації, з яких навіть я не завжди можу вибратися одразу, при цьому не з’їхавши з глузду…

Перевірка… Це все пояснює. Та чи не надто добре все пояснює, аби бути правдою? Що ж, почекаємо з висновками. А поки що займемося улюбленою справою — плистимемо за течією. Тільки зараз ляпнемо щось для проформи.

— Не можна так з людьми, Максе, — сказав я й сам відчув, як фальшиво прозвучало це повчання.

— Чому? — спитав він.

А я знаю?

— Бо таким чином ти позбавляєш їх свободи вибору… ти керуєш ними без їхньої згоди… — все це прозвучало ще фальшивіше.

— Бла-бла-бла, — відмахнувся Макс, — вони і так м’ясо, і вибору в них ніякого, і керують ними всі хто схоче. І ти, до речі, знаєш це. Може, облишимо цю пафосну тему? О! А ось і пиво прийшло!

Так, я знав це. Я поглянув на жінку, що сиділа на лавці навпроти й колихала на руках немовля. Чи знає вона про те, що вона — м’ясо? Чи варто їй про це знати?

А справді, подумав я, машинально приймаючи прохолодні пляшки від бугаїв, ми ж маємо їх захищати. Контора створена для того, щоб їх захищати. Чому ж ми маємо їх за м’ясо? Навіщо захищати м’ясо?

Ні, останнім часом я таки забагато думаю… Добре, що в Конторі ще не навчилися