Читати книгу - "Драматичні твори, Леся Українка"

Міріам

І не прийму! бо я не Астарот,

щоб мала кров приймати в подарунок. 6

Непримітно підходить слуга синедріону і з ним римський преторіанець.

Слуга

Про що говорите?

Старий

(заминаючись)

Це, бачиш…

Міріам

Про Месію!

Старий

Зовсім ми не про теє розмовляли.

Преторіанець

А хто ж то, дівчино, отой Месія?

Поки преторіанець і слуга слухають Міріам, старий галілеянин ховається між людьми.

Міріам

А той, що ви недавно розп’яли,

ви знаєте, він цар був іудейський.

Тепер він знов по всій країні піде,

бо він воскрес, воскрес у новій славі!

Нехай там стережуться цар, і цезар,

і весь синедріон, пекельна рада!

Преторіанець

(хапає її за руки, киває на слугу)

А дай шнурка, ми спутаємо кізку,

щоб не брикала дуже.

Міріам

Що? в’язати?

(Зручно нахиляється, бере камінь і пускає в голову слузі.)

Хоч одного, та все ж покарбувала!

Її знов хапають за руки, скручують і в’яжуть. Слуга одною рукою обтирає кров, а другою помагає в’язати Міріам.

Міріам

Хотіла б я всю вашу кров пролити,

віддячити за жертву!

Преторіанець

Що ж та жертва,

коли ви кажете, що він воскрес?

Міріам

Так що ж? Хіба минає все минуле?

Він пережив три вічності в три ночі,

прийняв три смерті. Чи тепер, воскресши,

забуде він страждання, зраду, смерть?

Простити може, а забути - ні!

О, будьте прокляті!

Слуга

Хто?

Міріам

Всі ви! Цезар,

синедріон, і цар, і весь народ!

Тим часом на майдані гурти потайних прихильників Месії зникли, а надбігла юрба іудеїв, фарисеїв та садукеїв, 7 почувши гомін на майдані.

Слуга

(кричить до народу)

Гей, слухайте, вона нас проклинає!

Голоси з юрби

Що? Що тут? Хто ся жінка? Що їй треба?

За що її зв’язали? Зрада? Змова?

Міріам

Я проклинаю вас прокльоном крові!

Слуга

Що суджено кленучому?

Голоси в юрбі

Каміння.

Люди набирають каміння і з диким ревом кидають на Міріам.

Міріам

Месіє! коли ти пролив за мене…

хоч краплю крові дарма… я тепер

за тебе віддаю… життя… і кров…

і душу… все даремне!… Не за щастя…

не за небесне царство… ні… з любові!

(Падає під градом каміння.)

18.01.1901

Фантастична драма

Темниця без вікон, без дверей. Лицар-в’язень лежить у кутку на соломі і спить, на нього падає від низької стелі ледве примітний промінець світла, що пробивається крізь малу щілинку в кватирці, зробленій для спускання їжі. Здалека, десь зверху, чутно якийсь приглушений простором чи товщею стін голос, що співає пісню.

Голос

Ой, де мій коханий юнак-оборонець?

Ой, де забарився?

Я ж так виглядаю, я ж так припадаю до ясних віконець!

Чи вмер він, чи так зажурився?

Навік зажурився і втратив надію до мене дістатись?

На мить ми зострілись, навік розлучились!

І я не насмію про нього людей запитатись…

Голос затихає, і в ту хвилину лицар прокидається.

В’язень-лицар

Знов голос той, чи знов та сонна мрія?

Моя потіха і мої тортури!

Де, звідки голос той мені лунає?

Чого він прагне? І чого він просить?

Що я вчинити маю? Що я можу?

Ой, що я можу в сій глухій темниці?

Об слизькі стіни битись головою,

додолу впасти з розпачу і туги

і землю гризти, як голодна миш,

або застигнути з німого жалю,

холодним стати, наче гад темничний,

сліпим, байдужим до всього на світі…

От що я можу, більш нічого, справді,

хоч би весь світ… Та де ж той світ? Чи є він?

Тут темно, тихо, глухо і самотньо!..

Хоч би кайдани, щоб дзвонили гучно,

щоб тишу розбивали! Хоч би кат

прийшов сюди мене на муки брати,

нехай би ся темниця освітилась

вогнем тортур і ожила від крику!

О страднику, великий Прометею,

тобі я заздрю! Бо в твоїй темниці

було склепіння - весь намет небесний,

а стіни - гори, діл - широке море.

Гучна, простора, осяйна в’язниця!

Твій кат - орел, твій деспот - громовержець.

На кожний крик твій озивалась слава

потрійною луною… Ні, Зевес

не був тираном низьким, він почесно

карав своїх сперечників великих,

а може, руки ті, до громів звиклі,

не вміли ганьби кидати й неслави

на голови повинних ворогів.

О, наш король, пігмей сліпорожденний,

безсилець боязкий, уміє зручно

неславою і га́ньбою боротись.

Знав, проклятий, як покарать мене!

В той день, як він мене сюди закинув,

в той самий день він підписав декрет,

що він касує і тортури, й страту

в своїй державі - ниций лицемір!

Нехай би на тортурах тіло рвало,

я був би радий,- може, лютий біль

примусив би забути про темницю

і видобув би крик такий з грудей,

що мури затремтіли б і розпались!..

Ох, як би я охоче йшов на страту!

Юрба шуміла б, наче океан,

і розступалася б передо мною,

даючи путь величності страждання,

і в тую мить, як голова моя,

здійнята високо рукою ката,

промовила б до всіх багряним словом,

тиран