Читати книгу - "Київські прохачі, Нечуй-Левицький"

з по­коїв сувій по­лот­на, да­ла на зра­зець па­ничівські старі со­роч­ки й од­да­ла Май­бо­ро­дисі. Потім во­на поз­шу­ку­ва­ла по ко­мо­дах та скри­нях, що тре­ба бу­ло по­ла­го­дить та по­ла­тать. Мок­ри­на бу­ла та­ка ра­да, що аж са­ма по­ве­селіша­ла й жва­вою хо­дою по­чим­чи­ку­ва­ла до­до­му. Од­дав­ши Га­лецькій шит­во, во­на пішла й до ти­та­ря й про­си­ла і йо­го на­пи­тать будлі-яку служ­бу для Га­лецької. Ти­тар обіцяв на­пи­тать служ­бу в знай­омих сусід та в па­рафіян; обіця­ли й йо­го доч­ки. Май­бо­ро­ди­ха при­нес­ла удові доб­ру звістку. Га­лецька за­раз сіла за ро­бо­ту й ніби тро­хи по­ве­селіша­ла.

Задзвонили на служ­бу. Спа­сен­ни­ки й спа­сен­ниці про­ча­ни за­во­ру­ши­лись, по­ви­хо­ди­ли з комірок, ви­си­па­лись на цвин­тар. Цвин­тар став люд­ний. Май­бо­ро­ди­ха ви­нес­ла ко­шик з прос­ку­ра­ми й сіла на схо­дах. Отець Онуфрій не­за­ба­ром надійшов в цвин­тар, зга­дав по Га­лецьку й зай­шов у Май­бо­ро­ди­ши­ну кімна­ту, щоб по­ба­чи­ти Га­лецьку й са­мо­му за усе роз­пи­тать в неї. Га­лецька й од се­бе про­си­ла й бла­га­ла йо­го за­ря­ту­ва­ти її в біді, знай­ти для неї служ­бу в своїх за­мож­них па­рафіян.

Тиждень пра­цю­ва­ла Га­лецька од раннього ран­ку до пізнього ве­чо­ра дов­го­го петрівча­но­го дня, за­ро­би­ла тро­хи гро­шей на харч для се­бе й для Май­бо­ро­ди­хи. Во­на хотіла зап­ла­тить грішми Май­бо­ро­дисі за жит­ло, але Май­бо­ро­ди­ха гро­шей не взя­ла.

- І бо­ро­ни, бо­же, щоб я бра­ла гроші з та­кої безп­ри­чальної си­ро­ти, як оце ви! - ка­за­ла Май­бо­ро­ди­ха. - По­невіря­лась отак са­мо й я ще не­дав­неч­ко. Заз­на­ла й я та­ко­го са­мо­го ли­ха. За­роб­ляй­те собі на здо­ров'я на харч та на по­жи­вок, до­ки десь знай­де­те собі прис­та­но­ви­ще. А в ме­не живіть хоч би й до­ти, до­ки ваші злидні до реш­ти зник­нуть, підуть десь на оче­ре­та та на бо­ло­та. Заз­на­ла й я та­ких самісіньких злиднів, не дай, гос­по­ди, їх ніко­му хре­ще­но­му й мо­лит­ве­но­му. А мені не­ба­га­то тре­ба по­жив­ку: їдець з ме­не кат зна який.

Трохи зго­дом Май­бо­ро­ди­ха знов пішла до ти­та­ря пи­та­ти якоїсь ро­бо­ти для Га­лецької. Пан­ни поз­на­хо­ди­ли старі пан­чо­хи, що тре­ба бу­ло по­заплітать, поз­на­хо­ди­ли со­роч­ки, які тре­ба бу­ло по­ла­тать. Га­лецька за­роб­ля­ла на харч і са­ма блу­ка­ла скрізь по По­долі, щоб на­пи­тать собі служ­бу.

Але місце не трап­ля­лось. Май­бо­ро­ди­ха вже не зна­хо­ди­ла й ви­пад­ко­вої ро­бо­ти для Га­лецької. Капітан­ша знов сиділа без ро­бо­ти, проїда­ючи ос­танні за­роб­лені ша­ги. Не пішли її злидні на оче­ре­та та на бо­ло­та, а знов вер­ну­лись до неї й не­на­че й собі вгнізди­лись в за­тиш­но­му ку­точ­ку в доб­рої Май­бо­ро­ди­хи на дов­гий час.

Старого от­ця Онуфрія ду­же лю­би­ли й ша­ну­ва­ли прості па­рафіянки та куп­чи­хи і як удівцеві час­то при­но­си­ли на да­ро­виз­ну то по­ло­ви­ну пи­ро­га, в ко­го справ­ля­лись іме­ни­ни, то пе­че­ну гус­ку або кач­ку, на­чи­не­ну яб­лу­ка­ми, або пів пе­че­но­го по­ро­ся­ти. Ча­сом при­но­си­ли чу­дові па­ля­ниці, в ко­го трап­ля­лась в гос­поді якась оказія: весілля або по­хо­рон. Це, пев­но, був од­гук та ос­та­ча «ли­ну­ван­ня», цеб­то ста­росвітсько­го хар­чу­ван­ня ду­хо­венст­ва на­ту­рою. Отець Онуфрій завж­ди по­си­лав Га­лецькій доб­ру част­ку то­го при­но­су.

- От і я при вас та­ки жи­ви­ти­мусь чимсь доб­реньким та ла­сеньким. Без вас, пев­но, мені б не до­ве­лось і по­куш­ту­ва­ти ота­ко­го доб­ра! - ка­за­ла до Га­лецької Мок­ри­на.

Галецька тільки зітхну­ла. Во­на доб­ре зна­ла, що ці ласі для Мок­ри­ни шмат­ки бу­ли ми­лос­ти­нею, кот­ру ки­да­ють у тор­бу стар­цям під церк­ва­ми. Во­на те­пе­реч­ки по­чу­ва­ла, що це вже й є пер­ша ми­лос­ти­ня, по­да­на зад­ля неї, що її та­ки не ми­не про­хацька тор­ба.

Мокрина вже не зна­хо­ди­ла ніякої ро­бо­ти для Га­лецької. Га­лецька вже об­ла­та­ла ма­леньку па­рафію й сиділа без ро­бо­ти й без по­жив­ку. І служ­ба нігде не трап­ля­лась, де вже тільки не на­пи­ту­ва­ла й во­на са­ма, й доб­ра кло­пот­ли­ва Май­бо­ро­ди­ха, й сам отець Онуфрій. Вже й в са­мої Мок­ри­ни не бу­ло за що ні хар­чу­ва­тись, ні навіть ку­пи­ти чаю та са­ха­ру.

Одного дня Мок­ри­на поз­на­хо­ди­ла десь на грубі черстві давні прос­ку­ри, при­палі зе­ле­ною цвіллю, пот­ро­щи­ла ці су­харі й на­мо­чи­ла у воді. Во­на зва­ри­ла в грубі не борщ, а сирівець з зак­риш­кою. Во­ни вдвох по­обіда­ли ос­танній раз яко­юсь ка­ла­мут­ною джу­ми­гою замість бор­щу.

- Нема що ро­би­ти! Та­ки до­ве­деться вам тим ча­сом піти в старці, до­ки десь тра­питься підхо­же місце. Отак са­мо бу­ло раз і мені. Взя­ла я тор­бу та й по­тяг­лась на Ближні Пе­че­ри. І добрі лю­де нас­ки­да­ли мені й гро­шей більш кар­бо­ван­ця, і пів-тор­би буб­ликів, ок­рай­ців, ски­бок і спіду­шок од па­ля­ниць. Ідіть, сер­це, й ви на Ближні Пе­че­ри, ста­не­те з тор­бою ко­ло са­мої бра­ми скраю в тій дов­женній га­ле­реї, що схо­да­ми йде на­низ од Лав­ри до Ближніх Пе­чер. Там, пев­но, й вам нас­ки­да­ють і гро­шей, і хліба. Бу­де при­най­мні харч, та ще й зай­ве зос­та­неться на про­жи­ток. Не­ма де вам дітись в світі, хоч світ і ши­ро­кий. В ме­не є до­волі уся­кої ста­ро­виз­ни та дра­нок. Одягніться про­хач­кою, та й гос­по­ди спострічай і по­ма­гай вам! Тут є чи­ма­ло та­ких, як ви, поміж про­хач­ка­ми. Доб­ре, що завт­ра неділя. Про­чан іде в Пе­че­ри безліч! Не ви перші й, надісь, не ви ос­танні. На все бо­жа во­ля! - го­во­ри­ла Май­бо­ро­ди­ха сли­ве крізь сльози, зга­дав­ши, як і во­на са­ма ко­лись хо­ди­ла з тор­ба­ми під мо­нас­тирі та до Пе­чер жеб­ра­ти.

II

Другого дня в неділю ще вдосвіта, як тільки по­ча­ло дніти, Май­бо­ро­ди­ха збу­ди­ла Га­лецьку, од­чи­ни­ла віко скрині й поз­на­хо­ди­ла своє ста­ре ла­та­не уб­ран­ня.

- Не надівай­те ж сукні та ото­го бри­ля, бо вас об­ми­на­ти­муть сільські ба­бусі та мо­ло­диці. А во­ни ж то най­більше по­да­ють ми­лос­ти­ню. Удягніться в це дран­тя. Во­но чис­те, не зас­мальцьова­не. Нічо­го те, що во­но ста­ре та ла­та­не, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

Галецька вдяг­ла ста­ру спідни­цю, так збляк­лу, що не мож­на бу­ло навіть довіда­тись, яко­го кольору во­на ко­лись бу­ла. Май­бо­ро­ди­ха знай­шла най­старішу удя­ган­ку, не то ка­ца­вей­ку, не то жу­пан, на котрій бу­ла сли­ве лат­ка на латці; дос­та­ла старі подіряв­лені сіренькі пан­чо­хи та стоп­тані че­ре­ви­ки. Га­лецька вляг­лась, зап­ну­ла го­ло­ву яко­юсь діря­вою збляк­лою хус­ти­ною, а в ру­ки взя­ла не­ве­лич­ку тор­би­ну й ціпок. З зап­ла­ка­ни­ми сум­ни­ми очи­ма, з ту­гою та од­чаєм на по­марніло­му ви­ду, Га­лецька ста­ла од­ра­зу ніби справ­дешньою стар­чи­хою, що й впізна­ти її не мож­на бу­ло.

- Хоч це дран­тя й не ли­чить вам, пані, але що ж маємо ро­би­ти. Нігде дітись: тре­ба вчи­ня­ти во­лю бо­жу! - про­мо­ви­ла Май­бо­ро­ди­ха, ви­ряд­жа­ючи Га­лецьку в про­хацьку до­ро­гу.

Майбородиха про­ве­ла Га­лецьку з По­до­ла аж геть вго­ру воз­во­зом, тро­хи не до по­ло­ви­ни шля­ху до Лав­ри. Во­на бо­ялась, щоб ча­сом без­та­лан­на удо­ва не звер­ну­ла з шля­ху до Дніпра та з од­чаю не шу­бовс­ну­ла в во­ду.

- Та ста­вай­те, сер­це, не­да­леч­ко, з са­мо­го краю, в га­ле­реї: там більше пе­ре­па­де ми­лос­тині. Гос­по­ди,