Читати книгу - "Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький"

- А це, дiв­ко, що та­ке? - крик­ну­ла ма­ти з во­за. - Чи ти п'яна, чи тве­ре­за, що по­пе­ре­ки­да­ла се­ред дво­ру гли­ня­ни­ки?

- Та тут ус­ко­чив у двiр чийсь ка­бан. Як по­ча­ла я га­няться за ним а вiн, прок­ля­тий, як дре­ме­нув по­пiд ха­тою, то й по­пе­ре­вер­тав обид­ва гли­ня­ни­ки, - го­во­ри­ла Мот­ря.

- Це, ма­буть, ря­бий Па­рас­чин кнур? Вiн, ка­торж­ний, ска­кає че­рез ти­ни, як со­ба­ка, - про­мо­ви­ла ма­ти. - Чом же це ти не пiд­ве­ла пер­ше при­пiч­ка, та за­хо­ди­лась ко­ло призьби? - го­во­ри­ла ма­ти, ввiй­шов­ши в ха­ту.

- Оце, гос­по­ди! Чом та чом? - крик­ну­ла й со­бi Мот­ря. - Як­би не той ка­торж­ний кнур, бо­дай вiн лус­нув, я б до­сi все дi­ло по­ро­би­ла, - ска­за­ла Мот­ря, ос­мi­ха­ючись до стi­ни.

Карпо тим ча­сом прий­шов до­до­му й зас­тав уже батька й ма­тiр до­ма. Тiльки що вiн увiй­шов у двiр, батько спи­тав йо­го:

- Де ж це ти, Кар­пе, був? Мо­же, роз­ко­пу­вав шлях че­рез го­ру?

- Через яку го­ру? - спи­тав Кар­по, не див­ля­чись на батька.

- А че­рез оту-о! Хi­ба не ба­чиш? - ска­зав Кай­даш, по­ка­зу­ючи ру­кою на кру­тий шпиль, що тро­хи не ви­сiв над йо­го сад­ком. - Я ж вам обом ка­зав, щоб ви тро­хи роз­ко­па­ли до­ро­гу навс­ко­си. Од­на­че сьогод­нi не мож­на жа­ти, а ко­пать мож­на.

- Хiба я зду­рiв, щоб го­ри роз­ко­пу­вав, - сер­ди­то обiз­вав­ся Кар­по.

- А як же ми во­зи­ти­ме­мо сно­пи? - ска­зав батько.

- Так, як i во­зи­ли, - -зне­хо­тя ска­зав Кар­по.

- А хi­ба ж ма­ло осiв ми там по­ла­ма­ли?

- То ще з од­ну або зо двi по­ла­маємо. Цi­лий ку­ток їздить че­рез го­ру, а я бу­ду її роз­ко­пу­вать. Оце справ­дi шту­ка!

- А хто ж її роз­ко­пає, як ми не поч­не­мо? Ко­мусь тре­ба по­чать, - ска­зав батько.

- Як хтось поч­не, то й я ко­пирс­ну зас­ту­пом скiльки там ра­зiв, - ска­зав Кар­по i пi­шов у ха­ту.

- I я так са­мо, - обiз­вав­ся Лав­рiн та й со­бi пi­шов у ха­ту.

Старий Кай­даш тiльки ру­кою мах­нув, розп­ря­га­ючи во­ли: бу­ли па­ни, шля­ху не роз­ко­па­ли, нас­та­ла во­лость, а шлях все-та­ки не роз­ко­па­ний.

- Не бу­ду ж i я йо­го ко­пать. Не­хай йо­го чор­ти роз­ко­пу­ють, ко­ли знай­дуть у йо­му смак, - буб­нiв сам до се­бе Кай­даш.

На дзвi­ни­цi вда­ри­ли в дзвiн. Ста­рий Кай­даш зняв шап­ку, три­чi пе­рех­рес­тив­ся i пi­шов до церк­ви, за­га­дав­ши си­нам лад­на­ти два во­зи з руб­ля­ми для во­зо­ви­цi. Дру­го­го дня свi­том во­ни зби­ра­лись їхать на по­ле по сно­пи, нез­ва­жа­ючи на те, що бу­ла не­дi­ля. Се­ля­ни по­ва­жа­ють не­дi­лю й праз­ни­ки i не роб­лять нi­якої ро­бо­ти, але не ма­ють за грiх од­но­го дi­ла: во­зи­ти в не­дi­лю та в праз­ник сно­пи.

В не­дi­лю вран­цi пе­ред служ­бою Мот­ря Дов­би­шiв­на при­би­ра­лась до церк­ви. Во­на при­нес­ла з хиж­ки зав'яза­нi в хуст­цi квi­ти та стрiч­ки i роз­си­па­ла їх по сто­лi, зас­те­ле­но­му бi­лою ска­тер­тю; при­нес­ла й пос­та­ви­ла на ла­вi чер­во­нi сап'янцi. Дов­би­шiв­на сi­ла на круг­ло­му дзиг­ли­ко­вi ко­ло сто­ла, а под­ру­га-су­сi­да на­дi­ла Мот­рi на го­ло­ву ки­бал­ку, ви­рi­за­ну з товс­то­го па­пе­ру, схо­жу на вi­нок; на ки­бал­ку, над са­мим ло­бом, пок­ла­ла ву­зеньку стрiч­ку з зо­ло­тої пар­чi, а по­тiм кла­ла стрiч­ки од­ну ви­ще од дру­гої так, що над ло­бом бу­ло вид­ко пру­жок од кож­ної стрiч­ки. Всю ки­бал­ку кру­гом i всi ко­си во­на об­ти­ка­ла квiт­ка­ми з чер­во­них, зе­ле­них, си­нiх i жов­тих ву­зеньких стьожок. За ву­ха во­на по­за­ти­ка­ла пуч­ки дрiб­ненько­го бар­вiн­ку, ка­чу­ри­нi ку­че­рi та па­ви­нi пе­ра i по­тiм розс­те­ли­ла по спи­нi двад­цять дов­гих кiн­цiв стрi­чок до са­мо­го по­яса.

- Нащо це ти, Мот­ре, так при­би­раєшся? - спи­та­ла в неї ма­ти. - Те­пер же не ве­ли­ке свя­то. На­що ти на­дi­ваєш всi квiт­ки та стрiч­ки?

- Та ко­ли за­ле­жа­лись у скри­нi. Хо­чу тро­хи про­вiт­рить, - ска­за­ла Мот­ря, але в неї бу­ла зов­сiм iн­ша дум­ка. Кар­по обi­цяв для неї най­нять му­зи­ки. Во­на спо­дi­ва­лась по­ба­читься з ним у церк­вi.

Мотря вбра­ла­ся в зе­ле­ну спiд­ни­цю, в чер­во­ну за­пас­ку, пiд­пе­ре­за­лась дов­гим чер­во­ним по­ясом i по­пус­ка­ла кiн­цi тро­хи не до са­мо­го до­лу, одяг­лась в зе­ле­ний з чер­во­ни­ми квiт­ка­ми гор­сет, взу­лась в чер­во­нi чо­бо­ти, на­дi­ла доб­ре на­мис­то, взя­ла в ру­ки бi­лу хус­точ­ку та й пiш­ла до церк­ви. Вся її го­ло­ва аж нi­би го­рi­ла квiт­ка­ми про­ти сон­ця. Па­ви­не пiр'я бли­ща­ло й ми­го­тi­ло, а зо­ло­тий пру­жок пар­чi на чор­них ко­сах сяв i на­да­вав кра­си тон­ким чор­ним бро­вам та блис­ку­чим очам.

Вона дiй­шла до Кай­да­ше­во­го дво­ру. Са­ме то­дi з кру­то­го шпи­ля з'їжджа­ли два во­зи з сно­па­ми, не­на­че два стiж­ки ко­ти­лись з го­ри. То вiз сно­пи Кай­даш з дво­ма си­на­ми. Ви­со­кi во­зи пос­хи­ля­лись на во­ли й ко­ло­ли їх в спи­ну гост­рою со­ло­мою та ос­тю­ка­ми. Во­ли аж по­за­ди­ра­ли го­ло­ви вго­ру та по­вит­рi­ща­ли здо­ро­вi очi.

- Карпе! Дер­жи-бо ца­бе! - крик­нув батько на си­на. - По­ми­най ко­ле­сом отой ка­торж­ний гор­бок.

- Цабе, сi­рий! Ца­бе, мо­ру­гий! - крик­нув Кар­по i крут­нув ба­то­гом над ро­га­ти­ми го­ло­ва­ми.

Але са­ме в той час вiн гля­нув униз. Проз їх двiр iш­ла Мот­ря в квiт­ках та стрiч­ках. Чер­во­на за­пас­ка, чер­во­нi чо­бо­ти, як жар, по­яс - все бли­ща­ло й ся­ло про­ти вра­нiшнього сон­ця, як щи­ре зо­ло­то. Кар­по за­ди­вив­ся на те ди­во, а вiз вис­ко­чив уже од­ним ко­ле­сом на кру­тий гор­бик.

- Держи ца­бе! - крик­нув не своїм го­ло­сом ста­рий Кай­даш, по­ба­чив­ши, що вiн на­хи­ляється на один бiк. - Чи ти ог­лух, чи ти ос­лiп! Кар­пе, дер­жи-бо ца­бе!

Карпо не мiг одiр­вать очей од Мот­рi, а вiз усе на­хи­ляв­ся на­бiк. Батько ки­нув заднього во­за i по­бiг з го­ри до пе­реднього та все кри­чав: ца­бе, сi­рий, ца­бе! Вiз вис­ко­чив ко­ле­сом на гор­бок i пе­ре­ки­нув­ся на­бiк. Пе­ред­ня вiсь хрус­ну­ла, як трiс­ка, а ко­ле­со зав'язло в рiв­ча­ку.

- Ой, ли­ха моя го­ди­на та не­щас­ли­ва! - крик­нув Кай­даш. - Це ж ме­не по­ка­ра­ла свя­та не­дi­ля. I на­що бу­ло сьогод­нi їха­ти по сно­пи?

Не встиг Кай­даш на­бiд­каться, як зад­нiй вiз наг­нав­ся на пе­ред­нiй i пе­ре­ки­нув­ся.

Тим ча­сом на дзвi­ни­цi вда­ри­ли в усi дзво­ни. Всi лю­ди, що си­дi­ли ко­ло церк­ви, повс­та­ва­ли й по­ча­ли хрес­титься. Кай­да­ше­вi бу­ло вид­ко увесь шпиль, на кот­ро­му сто­яла церк­ва, всiх лю­дей ко­ло церк­ви. Вiн зняв шап­ку i по­чав хрес­ти­тись.

- Господи ми­лос­ти­вий та ми­ло­серд­ний! По­ка­ра­ла ме­не й свя­та не­дi­ля, й свя­та п'ятни­ця. Те­пер хоч сядь та й плач! - го­во­рив Кай­даш i тро­хи не пла­кав.

- Вас, та­ту, все ка­рає як не п'ятни­ця, так не­дi­ля, - ска­зав