BooksUkraine.com » Класика » Ціпов'яз, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Ціпов'яз, Коцюбинський"

120
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Ціпов'яз" автора Коцюбинський. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 11
Перейти на сторінку:
Те­пер ко­мерція!..

- Світ та­кий! - сер­ди­то обізва­лась На­уми­ха від печі. Світ усе од­на­ко­вий, то йно лю­ди такі нас­та­ли… Що брат, що жид - од­на ціна!..


- Цитьте, ма­мо!.. Він та­ки прав­ду ка­же, що без про­цен­та ніде не по­зи­чиш, Кра­ще ж мені йо­му зап­ла­ти­ти, ніж жи­дові… Та, мо­же, він й спус­тить мені де­що. Ка­жи, Ро­ма­не, по-бо­жо­му, що візьмеш на рік від сотні? - обер­нувсь Се­мен до бра­та.


- А що тобі ка­за­ти?.. Те­пер усе де­ше­ве, тільки гроші до­рогі. Так, не для те­бе, візьму за сто - сто двад­цять…


- А я ж не ка­за­ла?! - сер­ди­то бурк­ну­ла На­уми­ха, су­нув­ши гор­щи­ком в піч.


Семен чу­хав по­ти­ли­цю. Ба­га­то! Сильно ба­га­то! А він же га­дав собі, що брат не зап­ра­вить та­ко­го жидівсько­го про­цен­та…


- Про ме­не, по­зи­чай­те гроші в жи­да, я не бо­ро­ню! Мо­же, жид й дур­но по­зи­чить!


Роман підвівся з ла­ви і зро­бив та­кий рух, на­че він глиб­ше запх­нув гроші в ки­ше­ню. Хіба він на­би­вається з грішми?.. Не хо­тять - і не трой­ка! Ба­ба з во­за - ко­ням лег­ше… Ого! Гроші та­кий крам, що ку­ди не потк­нись, скрізь до їх ла­сих пов­но! А то й по­ле­жа­ти мо­жуть: ні їсти, ні пи­ти не про­сять… Ет, хотіло­ся зро­би­ти ви­го­ду бра­тові, за спа­сибі більш, як ка­жуть… А тут - на тобі: про­цент ве­ли­кий!.. Глядіть мен­шо­го!..


Роман на­ла­пав шап­ку і на­ва­жив­ся тіка­ти. Се­мен жах­нув­ся: ще справді брат розгнівається та не по­зи­чить гро­шей, а в жидів і за та­кий про­цент не знай­деш! Він ки­нув­ся до бра­та.


- Та годі ж бо, годі! Навіщо гніва­ти­ся? - укоську­вав він Ро­ма­на. - Я йно ка­зав: ко­би мен­ше; а як не кож­на, най бу­де, як хо­чеш! Ку­ди там мені по жи­дах біга­ти!.. Ро­ман вти­хо­ми­рив­ся.


- Я йно для те­бе, Се­ме­не, це роб­лю, ба­жа­ючи тобі по­жит­ку з то­го грун­ту, що ку­пуєш, - ка­зав Ро­ман, див­ля­чись вбік хит­ри­ми очи­ма, в кот­рих миг­ну­ла якась по­таємна дум­ка. - Я дру­го­му зро­ду-віку не по­зи­чив би!..


Закликали свідків, при­нес­ли мо­го­рич; ко­ло сто­лу зня­лась бесіда. Тільки ста­ра На­уми­ха сто­яла не­ве­се­ла біля печі, не об­зи­ва­ючись й сло­вом. Чо­гось їй бу­ло сум­но, чо­гось бу­ло жур­но. На­че віщу­ва­ло сер­це якесь ли­хо нес­подіва­не.


"Справді світ інший нас­тає, - ду­ма­ла ста­ра, - бо брат в бра­та дурнісенько гроші цу­пить, не со­ром­ля­чись ні лю­дей, ні бо­га. Ко­ли б ще Се­мен не заш­морг­нув­ся тою по­зич­кою, як на­ли­га­чем за шию… Щось мені тая ка­те­рин­ка, як жа­ри­на, пуч­ки пе­че, - ду­ма­ла во­на, за­гор­та­ючи в хус­ти­ну гроші, що дав Се­мен до схов­ку. - Не моя це ди­ти­на, не моя! - ка­за­ла ста­ра собі, сте­жа­чи очи­ма за Ро­ма­ном, що, не­пев­но осміха­ючись, ви­хо­див у двері. - Не йму я йо­му віри, не прав­дою він ди­ше".


А Ро­ман йшов і роз­ва­жав щось; дум­ки сну­ва­ли­ся по йо­го го­лові, як чов­ник поміж ос­но­вою. Він ста­вав на до­розі, щось мим­рив під но­сом, щось мірку­вав… "А зем­ля та­ки му­сить бу­ти моєю!" - закінчив він рішу­че і пішов далі.


Семен ра­дий був, що все скінчи­лось до ла­ду. За два тижні він од­ру­жив­ся з Дом­ною, ки­нув служ­бу в еко­номії і, осе­лив­шись в батьковій хаті вкупі з На­уми­хою, не раз з вдячністю зга­ду­вав Ро­ма­на, що не тільки до­поміг ку­пи­ти грунт, але й на весілля по­зи­чив трид­цять кар­бо­ванців.



***


В хаті теп­ло: від печі йде дух, роз­хо­диться по всіх за­кут­ках. Ка­га­нець, потріску­ючи, мля­во бли­має на припічку, нерівно ося­ває ха­ти­ну. Гар­но та ми­ло в та­ко­му напівсвітлі, при­мос­тив­шись ближ­че до печі, вес­ти лю­бу роз­мо­ву дов­гим зи­мо­вим ве­чо­ром. Згад­ки самі зри­на­ють в пам'яті, сло­ва самі іллються. Отож і На­уми­ха з невісткою, си­дя­чи за ку­же­лем, звіря­ли­ся од­на одній з сво­го ко­лишнього… Чор­ний кіт со­лод­ко спав на припічку біля ка­ган­ця йо­му бу­ло бай­ду­же, що хо­лод­на зи­ма за­зи­ра­ла крізь вікна білим мо­ро­зом. Ти­ша та спокій гос­тю­ва­ли в хаті. І чо­му той спокій, ти­ша тая не увіллються в сер­це Се­ме­но­ве? Чо­му те сер­це не хо­че вдо­вольни­тись своїм близьким щас­тям, чо­го во­но скоріше б'ється від од­ної мрії про щас­тя дру­гих, чу­жих лю­дей, щас­тя, що, мо­же, й не до­ве­деться Се­ме­нові по­ба­чи­ти йо­го?.. А хіба він знає, чо­го се так?!


На який­сь час після то­го, як він од­ру­жив­ся з Дом­ною, "дурні дум­ки", що ще зма­леч­ку му­чи­ли йо­го, по­чез­ли. За­ко­ли­са­ний ро­дин­ним щас­тям з лю­бою дру­жи­ною, Се­мен за­був на свої ко­лишні тур­бо­ти. Та от те­пер, бог зна звідки, знов з'яви­лись ті дум­ки, обсіли йо­го, на­ма­га­лись відповіді.


"Мені ще доб­ре, - ду­мав Се­мен, си­дя­чи на лаві в кут­ку, - мені ще доб­ре: маю ха­ту, маю по­ле, та й не­ба­га­то на нас двоє тре­ба… А скільки ж то, бо­же мій, ба­чив я та­ких, що в них іно ски­боч­ка то­го по­ля, а сім'я ве­ли­ка… А що мені до то­го?.. Що мені чу­жа біда?.. Як-то що? То що то­му ко­тові, ще ле­жить на припічку, до всього бай­ду­же… А я лю­ди­на… І дивні ті лю­ди: бідує, го­рює, ги­не в го­ло­ду, а нічо­го не ра­дить собі, не за­побігав ли­хові… А що ж ро­би­ти? Як ро­би­ти?.. Та хіба ж я знаю? Е, ко­би-то я знав, я б, вдається, на ви­ди­му смерть пішов, я б, здається, ви­дер, виг­риз би ту зем­лю, бо без землі ли­хо лю­дям на землі, сум­но жи­ти-скніти, сум­но біду­ва­ти без надії на кра­ще!.. А мені що? Аби мені доб­ре, а там - про ме­не!.. Це знов обсіли ме­не дурні дум­ки… І що мені ро­би­ти з ни­ми, навіщо во­ни мені?.."


Семен узяв шап­ку і вий­шов надвір, ба­жа­ючи розвіяти свої ду­ми десь по­за цею душ­ною ха­тою.


Пожадливо, пов­ни­ми грудьми втя­га­ючи в се­бе мо­роз­не повітря, по­давсь Се­мен до­ро­гою ген за се­ло. Твер­дий сніг ри­пить під но­га­ми в Се­ме­на, лег­ко ди­ха­ти йо­му на цьому хо­лод­но­му роз­доллі. Ось по­ми­нув він ос­тан­ню ха­ту, ось роз­ки­ну­лось, аж до са­мо­го не­бос­хи­лу роз­ляг­ло­ся за­си­па­не снігом по­ле і спить під поб­лис­ку­ючою ти­ся­ча­ми іско­рок оде­жею, че­ка­ючи, по­ки не збу­дить йо­го вес­на… Ши­ро­ке, роз­ло­ге по­ле, та не людське во­но, а панське. Лю­ди не ма­ють ланів, у них усе різи. На­що од­но­му та­ко­го по­ля? Хіба для роз­кошів, бо цього по­ля ста­ло б на сто чо­ловіка… Оден роз­ко­шує, дру­гий сльози ков­тав… Де ж та прав­да в світі бо­жо­му?.. Течія ду­мок Се­ме­но­вих знов поп­лив­ла в той бік, ку­ди зви­чай­но звер­та­лась, ско­ро він по­чи­нав ду­ма­ти про по­ле. "Чи я бо­жевільний? - спи­нивсь урешті Се­мен. - Тьфу, відкас­нись, са­та­но! На що не гля­ну, про що не по­мис­лю - усе зве­ду на од­но… Ко­ли б уже та вес­на швид­ше при­хо­ди­ла,

1 ... 4 5 6 ... 11
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ціпов'яз, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ціпов'яз, Коцюбинський"