Читати книгу - "Долина страху, Артур Конан Дойль"

я не хотів би опинитися на місці того, хто наважився б йому перечити». Беркер був у дуже близьких взаєминах із Дуґласом і напрочуд дружній із його дружиною, що, як було помітно, завдавало смутку самому Дуґласу. Це приблизно все, що можна сказати про Беркера, котрий опинився в родині Дуґласів у день катастрофи. Зі слуг слід згадати про поважного Емса та місіс Еллен, веселої та привітної жіночки, яка поділяла хатні турботи з місіс Дуґлас.

Було близько дванадцятої ночі проти шостого січня, коли місцевий поліційний пост отримав першу звістку про подію, де начальником служить сержант Вілсон. Страшенно схвильований Беркер повідомив про вбивство містера Дуґласа й одразу ж помчав назад до садиби. Незабаром за ним з’явився поліційний сержант. Він прибув на місце злочину після дванадцятої, попередивши перед тим про все місцеву владу. Сержант побачив підйомний міст опущеним, а вікна — яскраво освітленими. На порозі стояв переляканий дворецький. Сесіл Беркер запропонував сержантові йти за ним.

Майже одразу ж прибув доктор Вуд, постійний житель Бірлстоуна. Троє чоловіків увійшли у фатальну кімнату. Мерт­вий Дуґлас лежав розпростертий горілиць. Лікар став навколішки, але одного погляду було достатньо, щоб переконатися у беззмістовності його візиту.

Убитий був украй спотворений. На грудях лежала дивна зброя: мисливська рушниця зі стволами, спиляними на фут від курків. Було ясно, що постріл зроблено з дуже близької відстані, тому заряд розвалив голову майже на шмаття. Курки були зв’язані дротом, вочевидь для того, щоб зробити одночасно постріл із обох стволів.

Полісмен розгубився від усвідомлення відповідальності, що лягла на його плечі.

— Ми нічого не чіпатимемо, поки не прибуде керівництво, — ледь чутно вимовив він, не зводячи очей із трупа.

— Нічого й не рухали, — повідомив Сесіл Беркер. — Усе залишилося в тому вигляді, в якому я це застав.

— Коли ви це знайшли? — спитав сержант, сягнувши по нотатник.

— О пів на дванадцяту. Я ще не роздягався й сидів біля каміна у своїй спальні, аж раптом почув постріл. Він не був гучний, а ніби чимось приглушений. Я одразу кинувся вниз. Минуло, мабуть, не більше тридцяти секунд, як я опинився в кімнаті Дуґласа.

— Двері були відчинені?

— Атож, розчахнуті. Бідолаха Дуґлас лежав так само, як його зараз бачите. На столі горів світильник.

— Нікого не бачили?

— Ні. Я почув, що місіс Дуґлас спускається сходами слідом за мною, і поквапився перегородити їй дорогу. Економка Еллен також прийшла, вона й відвела господиню. Потім з’явився Емс, і я повернувся з ним знову сюди.

— Але мені здавалося, що міст у садибі піднятий усю ніч?

— Він і тієї ночі був піднятий, поки я його не опустив.

— Тоді як убивця зміг утекти? Містер Дуґлас, ймовірно, сам укоротив собі життя.

— Я також спочатку так думав. Але погляньте, — Беркер відсунув фіранку: вікно виявилося відчиненим навстіж. — І ось іще! — Він показав на криваву пляму на підвіконні, схожу на слід чобота. — Хтось ставав сюди, коли вилазив.

— Гадаєте, він пробрався через рів?

— Інакше ніяк не можна.

— Отже, якщо ви опинилися в кімнаті за півхвилини після вбивства, то він мав би в цей час перебувати у воді.

— Я в цьому впевнений. На жаль, я не здогадався відразу ж підбігти до вікна. Його прикривала фіранка, і мені не спало на думку підняти її. Потім я почув кроки місіс Дуґлас і не міг допустити, щоб вона увійшла сюди та побачила увесь цей жах.

— Припустімо, — зауважив сержант, — що зловмисник утік через рів. Як він зумів потрапити в будинок, якщо міст був піднятий?

— На це запитання, — відказав Беркер, — я не маю відповіді.

— О котрій годині міст підняли?

— Близько шостої, — повідомив дворецький.

— А я чув, — зауважив полісмен, — що його зазвичай підіймають одразу ж після заходу сонця Цієї пори року, однак, темніє радше о пів на п’яту, ніж о шостій.

— У містера Дуґласа були гості до чаю, — пояснив Емс. — І я не міг підняти міст до того, як вони пішли.

— Отже, вбивця прийшов іззовні й мав би перейти міст до шостої години та сидіти в засідці доти, доки містер Дуґлас після одинадцятої не увійшов до свого покою. Потім, утікаючи через вікно, вбивця покинув рушницю. Я так гадаю… Зрозуміло, слідство все з’ясує.

Несподівано сержант підняв картку, що лежала біля мерця на підлозі. На ній були видряпані ініціали «Д. В.», а під ними число: 341.

— А це що таке?

Беркер із цікавістю поглянув на картку.

— Я цього раніше не помітив, — спохмурнів він. — Ймовірно, убивця підкинув.

— «Д. В. 341». Нічого не розумію, — сержант крутив картку в руках. — Що означає «Д. В.»? Чиїсь ініціали? Що ви там іще знайшли, лікарю?

Знахідкою виявився важкий молоток, що лежав на килимі перед каміном. Беркер указав рукою на скриньку цвяхів, що стояла на мармуровій дошці каміна.

— Містер Дуґлас учора перевішував картини, — пояснив він. — Я бачив, як він стояв ось на цьому кріслі, намагаючись зміцнити найбільшу з них.

— Краще покладіть молоток назад на килим, звідки взяли, — наказав сержант лікареві, чухаючи в роздумах потилицю. — Ого! — схвильовано скрикнув він, відсмикуючи фіранку з іншого боку. — О котрій годині спустили портьєри?

— Коли засвітили лампи, — відповів дворецький, — одразу після четвертої.

— Тут хтось вичікував, — сержант показав на сліди від брудних чобіт у кутку. — Якщо виходити з вашої теорії, містере Беркер, то можна припустити, що вбивця зайшов до садиби після четвертої, коли фіранки були спущені, але до шостої, поки міст не підняли. У кімнаті не знайшлося місця, куди можна було б сховатися, і він забився під гардини. Це цілком очевидно.

— Чи не гаємо ми дорогоцінний час? — поцікавився Беркер. — Може, краще обшукати місцевість, поки вбивця ще не втік далеко?

Сержант із хвилину міркував.

— Звідси немає потягів до шостої ранку, тому залізницею він виїхати не зможе. Якщо ж піде дорогою, то будь-хто зверне увагу на його брудні чоботи та примітить чужинця. Втім, у будь-якому випадку я не можу піти звідси, поки мене не змінять.

Лікар уважно оглядав тіло.

— А це що за знак? — спитав він. — Він не має якогось зв’язку зі злочином?

Права рука убитого була вивільнена з халата й оголена до ліктя. Вище зап’ястя виднівся дивний брунатний знак: трикутник у колі. — Це не татуювання, — продовжував лікар, дивлячись поверх окулярів, — це давно випалений знак на кшталт тих, яким таврують худобу. Що думаєте з цього приводу?

— Цей знак я бачив у Дуґласа впродовж останніх десяти років, — відповів Сесіл Беркер.

— І я також, — додав дворецький. — Щоразу, коли господареві доводилося засукати рукав, я бачив цю дивну мітку. І часто дивувався, щó вона могла б означати.

— Мабуть, цей знак не має нічого спільного з убивством, — припустив сержант Вілсон. — Але все ж це дуже дивно... Ну, щось іще?

Дворецький здивовано вказав на руку мерця.

— Він зняв його обручку!