Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

Легко уявити всю міру здивування хлопця, коли влітку 1979 року в тому ж таки Володимирському соборі він абсолютно випадково зустрів того самого Агапіта – тільки тепер уже в чині диякона! До того ж колишній семінарист став п’ятою за загальним ліком людиною, яка наважилася розповісти про жахливі події 13 березня 1961 року. Спартаку весь час дуже кортіло спитати, чи пам’ятає диякон, про що саме говорив з матусею п’ятирічного русявого хлопчика, названого на честь бабусі, а не футбольної команди?! Про саму ту зустріч, про мовчазну молитву за хлопчика та про подаровану йому проскурку Агапіт геть-чисто забув – він перевіряв. Але раптом згадає, якщо спробувати поговорити про це знов і знов?!

А може, Агапіт саме тому й розповів про все те, що побачив, перебуваючи того фатального ранку в Кирилівській церкві, бо насправді знав, кому розповідає? Може, він таки не забув про їхню першу зустріч – просто уникає такої розмови, керуючись своїми міркуваннями?.. Сам Спартак неодноразово намагався заговорити на цю тему. І щоразу його зупиняла якась важко пояснювана боязкість! Так, авжеж: диякон ставився до нього дуже добре. Настільки добре, що навіть прекрасним виданням Біблії забезпечив!.. Але раптом він розсердиться на нове нагадування про час і обставини їхньої найпершої зустрічі?

Спартак все вагався щодо доцільності такого нагадування, вагався… однак так і не наважився протягом усіх цих років. Й лише сьогодні по дорозі з Бабиного Яру до Володимирського собору твердо вирішив «розговорити» свого давнього знайомця. Нехай згадає все, що і як сталося понад два десятиліття тому. Час доби був найбільш підходящим: неділя, вранішнє богослужіння вже мало б скінчитися, до наступного є достатня кількість вільного часу… Тільки б зустріти Агапіта в соборі!.. Або принаймні дізнатися, де він є, а тоді розшукати його.

Проте не так сталося, як гадалося. Щойно Спартак спробував розпитати, де можна знайти диякона, як почув приголомшливу звістку: виявляється, по-перше, його підвищили на один щабель в ієрархії, по-друге – новоспеченого протодиякона перевели служити в якусь іншу, причому не київську парафію. Усі спроби дізнатися про перевод детальніше наштовхувалися на суцільне нерозуміння співрозмовниці – вже літньої жінки, яка продавала біля входу свічки, іконки, хрестики та різноманітну церковну літературу.

– Кажуть же тобі, що перевели звідси протодиякона, отож нема про що запитувати, – невдоволено бубоніла вона.

– Так ви скажіть лише, куди його перевели! Ото й усе, що я хочу знати, – наполягав Спартак.

– А тобі це навіщо?

– Бо диякон Агапіт…

– Протодиякон.

– Ну так, тепер вже протодиякон.

– Не нукай, не запряг.

– Вибачайте. Просто протодиякон – це мій добрий знайомий, ви ж нас, мабуть, неодноразово бачили за розмовами тут, в соборі…

– Бачити бачила, і що з того?

– Я хочу знати, куди його перевели, от і все. Тільки й того.

– Хоче він, овва!.. Це в тобі гордість промовляє, а не проста цікавість. А гордість… тобто, гординя – це смертний гріх. Отак!

– Але мені потрібно спитати…

– Нема чого набридати протодиякону, нав’язуватися з цим своїм знайомством! У нього таких «знайомих», як-от ти, ціла парафія. Й у кожного свої невідкладні потреби, кожен зі своїм, з дуже суттєвим…

– Мені треба було б лише дізнатися…

– Кожен про щось хоче дізнатися, не ти один. І багато хто перебуває у важчій ситуації, ніж твоя.

– Звідки ви знаєте, в якій ситуації я опинився?

– Ти молодий, здоровий, ситий, одягнений і взутий. Чого тобі ще треба?..

Чого ще треба?!

Хм-м-м-м!..

Спартак із задоволенням пояснив би суворій тітці, до якої високої мети він прагне. От тільки чи зрозуміє?! Мимоволі згадався біблійний рядок[4]:

«Не давайте святого псам, і не розсипайте перел своїх перед свиньми…»

Звісно, порівнювати храмову торгівку з собакою чи свинею – ідея зовсім не найкраща. Можна сказати, погана. Але з іншого боку, якщо подумати… Так, Агапіт би його зрозумів, а чи зрозуміють інші? От хоч би ця тітка…

Занурившись в абсолютний смуток, молодий чоловік вирішив прогулятися центром Києва. Вийшовши з собору, неспішно попрямував вулицею Івана Франка. Пройшовши її всю до кінця, опинився на Ярославовому Валу і завмер на розі, не знаючи, звертати ліворуч чи праворуч? Подумав, що ця вулиця є одним із зразків плинності життя, оскільки колись носила ім’я Полупанова – героїчного матроса Революції, а ще раніше – ім’я легендарного командарма Ворошилова та напівзабутого ворога народу Раковського. Більше того, попередньої назви – Велика Підвальна вулиця позбулася, коли Спартак навчався класі десь у шостому.

Отаке воно, наше життя: вулиці перейменовуються, знайомих дияконів підвищують в сані й переводять в іншу парафію… А ти лишаєшся тут, посеред Києва, сам-на-сам зі своїми проблемами! Й ніхто тебе не розуміє…

Постоявши трохи на розі, Спартак звернув праворуч і попрямував Ярославовим Валом до Золотих Воріт, на ходу ковзаючи поглядом по стінах старовинних будинків, прикрашених ліпниною. Десь посередині шляху його увагу привернув розкладний столик з книжками, розставлений неподалік входу до Будинку актора. Молодий чоловік знав, що цю споруду проектував знаменитий архітектор Городецький як караїмську кенасу. Оскільки він і досі відчував роздратування після напруженої розмови з суворою продавчинею свічечок у Володимирському соборі (та й вранішній смуток, пов’язаний з 50-ми роковинами початку єврейських розстрілів у Бабиному Яру, досі не вщух) – то з гіркотою подумав: «Невже не змогли підшукати кращого місця для торгової ятки?! Ідіоти…»

Одне втішало: торгували там не чим іншим, як книжками. А перед цим товаром Спартак ніколи не міг встояти… Що ж, він просто прогулюється. Не буде ніякої біди, якщо підійти й оглянути розкладку.

Спартак підійшов… І у нього миттєво перехопило подих!

Бо в самому центрі столика поруч лежали дві книжечки: середньої товщини у твердій палітурці роман-документ Анатолія Кузнєцова «Бабий Яр» та абсолютно чорна, з білими літерами брошурка «Память Бабьего Яра».

Обережно, немовби побоюючись, що обидві книжечки розчиняться і просто зникнуть у повітрі від найменшого дотику, він простягнув руку, взяв зі столика спочатку першу, потім другу, здійняв погляд на продавця, ледь розліпив вмить пошерхлі губи й ледь чутно промимрив:

– Скільки це?.. Ці дві?.. Коштують?..

Продавець назвав ціну. Подумки картаючи себе за те, що не взяв з дому грошей понад необхідний мінімум, Спартак відклав книжечки, витягнув з кишені брюк гаманець, витрусив з нього всі гроші…

Як не дивно, в гаманці знайшлося рівно стільки грошей, скільки було необхідно, щоб придбати обидві книжки! Копієчка