Читати книгу - "Як правильно з'їхати з глузду, або посібник з божевілля, Сергій Інший"

— Дякую, дуже приємно це чути.

— Ну що ти, я справді так думаю. І скільки ж ти підняв, якщо не секрет? — цього запитання, Назар також не очікував, він не знав яку суму треба назвати. Зваживши розмір середньостатистичного призового фонду на регіональних турнірах з покеру, свої навики гри, та інші фактори.

— Ну, я зайняв четверте місце, і підняв майже чотири тисячі баксів.

— Ого, Назік, та ти щасливчик. Це потрібно відсвяткувати, ти ж тепер багатій, міг би і пригостити мене чимсь.

— Та без проблем.

— Назік, я жартую, що ти все так серйозно сприймаєш. Але сьогодні у мене буде тусовка, там буде Даня, Дімка, Славік, Інна, може і ще хтось підтягнеться, Інна обіцяла привести своїх подруг, ну розумієш, так.

— А що за Інна? — запитав Назар.

— Ти серйозно? — з деяким ображеним здивуванням запитав його Максим. — Інна, це моя дівчина, ми вже пів року зустрічаємось, ти бачив її разів десять, вона на твоє день народження приходила.

— А, я згадав. Вибач, Макс, просто в мене голова зараз трішки забита, не сприймай на особисте.

— Забий. Ну то як щодо гульнути, ти за?

— Ну, в мене ще багато справ, я ще маю звільнитись, та і я зареєструвався ввечері на турнір. — почав мямлити Назар, прикріплюючись невеличкою брехнею, адже на жодний турнір він не реєструвався. — Давай так, я тобі зателефоную коли звільнюсь.

— Все зрозуміло, ти як завжди морозишся. — трохи ображено відповів Максим, хоча він очікував такого від Назара, адже його дуже важко витягнути в люди, і Максим це прекрасно розумів, і чим більше напосідати, ти більше Назар буде відгороджуватись.

— Так, Макс. Все як завжди. — з посмішкою відповів Назар. — Та цього разу, шансів на те що я погоджусь, як ніколи багато.

Вони попрощались, Назар ще трішки поблукав між боксами, деінде вітаючись зустрічаючи знайомі обличчя, та врешті решт вирішив піти до шефа та чекати під дверима поки його не звільнять.

Назар сидів у кав’ярні перед своїм будинком з його новою квартирою. Йому було трохи незручно, адже раніше, такі посиденьки були йому не по кишені, він звісно інколи вибирався в люди, але робив це зрідка. А зараз, він сидить тут, навіть не дивлячись на ціни, прийшов він сюди лишень для того, щоб не сидіти вдома, а ще, щоб мовчки помилуватись містом яке біжить повз нього. Відчуваючи, що тепер його життя іде іншим шляхом, в ньому прокинулось нестримне бажання діяти, щось змінити, зробити щось величне, але нічого конкретного, звісно, він таки придумати не міг. Адже навіть погодитись на вечірку у Максима, для нього було вчинком поза його можливості, і це його найбільше дратувало. Кожного разу, коли він погоджувався прийняти участь у якихось посиденьках чи гульках, по закінченню Назар завжди робив лишень один вердикт — якби я залишився вдома, я почувався б краще.

Але тепер, коли в ньому прокинулось щось таке, що змушує його бути іншим, він зібрав усе що в нього є в один подих, і набрав номер Максима.

— О боги олімпу, кого-кого, а тебе я точно не очікував почути. — радісно відповів він.

— Привіт, Макс, я вирішив прийняти твою пропозицію. Куди треба під’їхати? — кожного разу коли Назар погоджувався на таке, його внутрішній голос казав йому, що це помилка, що краще залишитись вдома. Але зараз, вимовивши це речення, Назар нічого не відчув, ні огиди до людей яких він там зустріне, ні до тої лайнової музики яку там всі слухають, в ньому навіть сумніви не прокидались. Для нього це були зовсім нові відчуття.

— Радий що ти погодився. — відповів йому Максим. — Вечірка буде у мене в будинку батьків, вони поїхали з міста на декілька тижнів, ти ж пам’ятаєш як туди добратись?

— Звісно що пам’ятаю, я там десятки разів був.

— Ну звісно, просто ти маєш звичку забувати те, що бачив вже десятки разів.

— Мені щось привести, якусь випивку, чи може щось інше купити по дорозі?

— Ні, нічого не потрібно.

— Гаразд, Буду за годину.

Назар замовив собі таксі до кав’ярні, він вже давно не користувався громадським транспортом, ну як давно, жодного разу з тих пір як виграв у лотерею. Був ще і інший варіант, купити машину, адже у нього були водійські права які він отримав ще під час навчання в універі, та і водій з нього був не поганий, але для нього то був надто великий крок щодо прив’язаності до цього міста, йому не хотілося купувати квартиру чи машину, адже це може затримати його тут, у місті яке він ненавидів і любив водночас, адже з боку архітектури місто було просто прекрасним, найкрасивіше місто на планеті, і Назар дуже любив його за це, та щодо ненависті, то вона зародилась до міста у відношенні людей які тут проживають і оточують його, і якщо перше не змінити, то друге легко підлягає змінам, адже Назар завжди може змінити своє оточення, та для початку він вирішив просто змінити своє ставлення до них, окрім батьків звісно, які були основною причиною його нестримного бажання покинути місто.

Батьки Максима жили за містом в великому двоповерховому будинку, у нього велика сім’я, є ще два брата і сестра, тому його батько, свого часу збудував великий будинок для великої родини, і плекав надію що всі його діти залишаться жити тут назавжди, та це були марні надії, і він це розумів. Тому з часом, усі по черзі його сини та донька покинули дім в пошуках власного дому та сім’ї, а дім залишився батькам на втіху. Для вечірки цей будинок підходив ідеально.

Під’їжджаючи до будинку, Назар раптом охопила паніка, і причини їй не було, раптом в його голові зародились тисячі запитань на які він не знав відповіді «А що як мені тут буде не зручно? А що мені робити? Мені краще пити чи ні? Якщо до мене хтось заговорить, що відповідати? Чи варто розказувати про гроші? А раптом Максим досі злиться за те що я забув як звуть його дівчину? Може вона злиться? Краще було приїхати автобусом. Чому я нічого з собою не привіз? Який привід для вечірки, може в когось день народження, а я не пам’ятаю в кого, та ще й без подарунка», кожної секунди додавалось ще тисяча таких дурних запитань.

Назар